Gazeta.ua

Усіх треба читати вчасно, щоб потім не шкодувати Ваші вірші, зокрема "Танцюй, моя пташко", декламує велика кількість людей. Як зазвичай спри­ймаєте кожну нову декламацію і чи бували випадки, коли доводилося чесно казати людині: "Не сподобалося"? &еnsр;Вірш "Танцюй, моя пташко" живе своїм життям. Він найпоширеніший саме у відеозаписах. Жартувала, що не минає жодного дня, щоб мене не позначали в соцмережах, коли хтось читає мої вірші. А коли з'явилася "Пташка", то вона просто зайняла топпозицію. Мені це лестить. Чесно кажучи, переглядаю всі відео, які мені надсилають. Важко уявити, щоб я могла сказати "Не читай мого вірша, бо ти читаєш погано". Вважаю, якщо людина це робить, то цей вірш стає частинкою її. Читають щиро, і проживають по-різному. Вірш стає гнучкий, адже, коли читаю я, роблю одні акценти, а хтось інші. У травні вийшла ваша друга поетична збірка "Вільність". Перший вірш розпочинається фразою "Так багато війни", а остання поезія закінчується рядком "Говорити, торкатися, бути". Які з вами ставалися інсайти, доки працювали над рукописом? &еnsр;Перший рядок у збірці "Так багато війни", а закінчується перший вірш словами "Багато війни. Багато любові". Це назва нашого проєкту з Ахтемом Сеітаблаєвим. Війна й любов це ті речі, які нас нині найбільше оточують. Тому вірш не лише про те, що багато війни, а й про те, що ми маємо в собі любов, яка допомагає нам триматися. І цей перший вірш справді плавно перетікає у фінальний, у якому йдеться теж про любов у часи війни, про те, де ми шукаємо світло, де беремо силу та підтримку одне для одного. Це єдиний вірш, у якому вжито слово "вільність", взяте з назви збірки. Це теж невипадково, в мене завжди все повинно скластися в один пазл. У такі буремні часи ми маємо вільність любити. "Вільність" таке гарне й усеохопне слово. &еnsр;Були дискусії з директоркою видавництва з приводу того, чи не назвати збірку "Танцюй, моя пташко". Але я сказала "ні", це було б надто прямолінійно. Були й інші варіанти, але це все було не те. Я мала відчути цю назву. Надумала слово "вільність". Воно має п'ять трактувань у словнику, і мені всі сподобалися. "Вільність" слово, яке підходить під кожен вірш у цій збірці і стає парасолькою для всіх. Якби я як журналіст міг визначити жанр цієї збірки, то це був би поетичний репортаж. Чи допомагає ваше журналістське минуле в літературній діяльності? &еnsр;Ні. Я вже давно не в журналістиці, хоча присвятила їй понад 10 років. Нині працюю в культурній сфері: література, кіно, музика. Цей вир і має вплив на творчість. Але не можу сказати, що він суттєвий. Практично всі вірші написано з початком повномасштабної війни, й це чітко простежується. Ми хотіли, щоб це була книжка-щоденник, яка відображала б наші відчуття з 2022 року й дотепер. Мабуть, нині кожен пише такий репортаж у своєму житті. У нас нині Відродження, яке стріляє у відповідь Щодо художнього оформлення книжки, то пташка центральний ілюстративний образ. На одній зі сторінок пташка, вбита стрілами. Це теж невипадково? &еnsр;Ілюстрації створювала моя подруга художниця Анастасія Усенко. Тут пташка не помирає, адже вірш про поетів, яких намагаються століттями вбити, а їхні вірші все одно живуть, дихають. Мені хотілося про це написати. Є така поширена фраза, що замість Розстріляного відродження в нас нині Відродження, яке стріляє у відповідь. Мені ця теза відгукується. Вдається впливати на дітей завдяки поезії? &еnsр;У мене бувають виступи у школах, коли я спілкуюся з підлітками. Під час зустрічей намагаюся їх надихнути, розповісти про свій шлях і сказати: якщо ви пишете вірші, не соромтеся цього. З мого боку це такі дрібні речі, але мені здається, що вони працюють. Як впливати поезією на дітей і підлітків, я не знаю, але мене тішить, що в тіктоку багато читають мої твори. І нещодавно мене позначили на відео, де 8-річна дівчинка на якомусь конкурсі красиво декламує "Танцюй, моя пташко". Її мати написала, що донька сама знайшла цей вірш і вирішила його прочитати. Одна знайома почула від підлітків, що вони вважають мистецьким батьком Жадана. Мабуть, коли автор стає популярним і його беруть за приклад, це крута історія. &еnsр;Так, у Сергія Жадана є оця унікальна риса, коли всі покоління вважають його своїм, починаючи від дітей, які ходять на концерти гурту "Жадан і Собаки", й закінчуючи старшими людьми, які добре знаються на літературі. Але це виняток: не всім вдасться повторити цей шлях. Одна коментаторка написала: "Ви ще на пілоні читали б вірші" Щодо популяризації поезії можна багато говорити. До повномасштабного вторгнення одна авіакомпанія ініціювала проєкт "Поезія, що окриляє". Суть була в тому, що українські поети й поетки під час польотів до різних міст України читали перед пасажирами свої вірші. Було цікаво й несподівано. Ми жартували, що це були найкращі виступи, бо аудиторії не було куди вийти й усім довелося слухати. Проте в соцмережах розгорілася дискусія щодо доречності, мовляв, поезію не треба читати в таких місцях, бо це елітарна річ. Одна коментаторка навіть написала: "Ви ще на пілоні читали б вірші". Не розумію, чим саме ми принизили цінність української поезії. Але то був перший дзвіночок. Досі час від часу зіштовхуюся з такими думками. Водночас ми вже відходимо від тези, що справжня література вузька і про неї практично ніхто не має знати. Я прийшла в літературу із соцмереж: мої вірші почали читати й поширювати. Це відбулося ненавмисно з мого боку. Часом запитують: "Де публікувати свої вірші, щоб вони стали популярні?" Чесно відповідаю: "Не знаю". Якщо гарний вірш, його читатимуть і без вашої участі. Із поетичними виступами ви навідуєтеся до військових і людей, які живуть на прифронтових територіях. Як реагують на вірші там? &еnsр;Якщо говорити про виступи для військових, то вмикається відчуття доречності кожного слова і якогось подання. На цих виступах завжди панує легкість, ми жартуємо, десь фліртуємо, бо не хочеться приїхати й навантажити всіх сумними віршами. Цим людям явно не до того тепер. Хочеться якось розважити їх, щоб вони бодай на оцю годину забули про війну, якщо це можливо. Тобто вже спрацьовує не сила поезії, а сила саме спілкування. Загалом атмосфера класна. Прагнемо показати вдячність нашим воїнам і надати якогось відчуття нормальності цьому всьому хоча б на період нашої зустрічі. Мені хочеться їздити до людей, не перенасичених культурними подіями. Маємо нині тур зі збіркою "Вільність" містами на сході й півдні, де справді чекають на мене. Я виступала в Херсоні невдовзі після деокупації. Цього виступу ми не анонсували, зібралися в укритті, де на стіні був напис крейдою: "Ми вдома!" Люди підходили й дякували за те, що ми приїхали. Мені також болять ті міста, в яких я виступала до повномасштабної війни: Авдіївка, Торецьк, Щастя, Станиця Луганська, Покровськ. Пам'ятаю цю аудиторію, як ми співали гімн і як кликали на сцену дітей. Боляче думати про те, що тепер із цими дітьми. Сподіваюся, що вони принаймні в безпеці. Знайомий військовий якось сказав, що жіночі голоси в сучасній українській воєнній поезії звучать переконливіше, ніж чоловічі. Піду від зворотного: а чоловічі голоси звучать для вас переконливо? І чиї саме? &еnsр;Ступінь переконливості поезії суб'єктивний. Якісь вірші, які для когось можуть здатися переконливими, для інших будуть недостатньо навіть доречні. До того ж я не люблю, коли поезію ділять за гендерною ознакою. Відокремлюю пласт саме мілітарної поезії, яку пишуть безпосередньо наші військовослужбовці й військовослужбовиці. Хочеться привертати увагу суспільства саме до неї. Це сталося після загибелі Максима Кривцова, коли прочитала про те, які йому були важливі його творчість і його книжка "Вірші з бійниці", як він хвилювався про те, щоб її читали. А більшість людей почала цікавитися нею вже після його загибелі. І мені це здалося страшенно несправедливим, тому що це потужні вірші людини, яка писала про війну зсередини. У той момент зрозуміла, що хоч би де я виступала, хоч у яких проєктах брала участь, говоритиму саме про цю поезію. Нашим військовим важливо, щоб їх читали. Ніхто не напише про війну так, як людина, яка перебуває безпосередньо в ній. У всіх нас різні воєнні досвіди, але якщо говорити про переконливість поезії про цю війну, то найпереконливішими є голоси тих, хто знає, що це таке безпосередньо близько. Тут можна згадувати зокрема Дмитра Лазуткіна, Ярину Чорногуз, Валерія Пузіка, Василя Муліка, Павла Матюшу, Миколу Кулініча, Мальву Крижанівську, Єлизавету Жарікову. Ці люди могли б лише писати вірші, а вони пішли нас захищати. Тому я прошу завжди звертати увагу саме на цих поетів, бо всіх треба читати вчасно, щоб потім не шкодувати. Повертаючись до вашої збірки, яка з поезій давалася, можливо, найтяжче? &еnsр;Є вірш, в якому йдеться про матір, яка впізнає тіло свого сина. Цей текст найважчий для прочитання на сцені. Рідко можу дочитати його до кінця без сліз, особливо, коли знаю, що в залі є жінки, які втратили дітей. Це психологічно важко. Намагаюся уникати навіть публічного прочитання цього вірша, якщо знаю, що це може стати якимось тригером для когось з аудиторії. Як ставитеся до критики? &еnsр;Спокійно і до критики, і до хейту в соцмережах. Якщо збільшується аудиторія, то збільшується кількість негативу. Хай би що ти робив, усе одно будуть ті, хто писатиме тобі неприємні речі. Коли це зрозуміла, мені стало простіше на все реагувати. Я самоіронічна й маю достатньо впевненості в собі, для того щоб цей хейт висміювати, якщо він не переходить межі. А якщо переходить, то в соцмережах завжди є функція блокування. Хоча, звісно, бувають періоди, коли виснажена емоційно або фізично й це стає болісніше переживати. Тоді треба включати якісь інші інструменти для спокою. Будьте щасливі й вільні У мене є купа історій, коли мені пишуть, що не ­можна вдягати короткі спідниці на поетичні читання або що сукня не пасує до цього вечора. Був смішний коментар після виступу з Ахтемом Сеітаблаєвим, коли мене почали оцінювати незнайомі люди. Писали: "У неї тільки перука красива, а більше нічого". Гаразд, хай буде перука! Тобто це неможливо сприймати серйозно. Ця легкість у сприйнятті критики походить від внут­рішньої свободи. Підписуючи збірку "Вільність", я часто бажаю: "Будьте щасливі й вільні". Це моє головне побажання. Нині, коли ми боремося за свободу нашої держави, внутрішня свобода стає особливо важливою. Вона робить нас спокійними, виваженими, допомагає реагувати на критику і створювати щось хороше. Звісно, повністю ми не можемо нині бути щасливими. Але якщо моя книжка комусь принесе щось позитивне, я вважатиму, що виконала частину своєї місії.

У чат-рулетці спілкування це елемент шоу Передбачав, що Віталій Дрібниця відтермінує наше інтерв'ю у зв'язку з нічним рашистським прильотом на Білу Церкву 23 червня. Але він дотримався домовленості. Його автівка спізнилася лише на 5 хвилин. Він перепрошує. Спілкуємося в бібліотеці №5 Білої Церкви, де незабаром планується його зустріч із читачами й глядачами Нині ви найвідоміший у світі білоцерківець. Як використовуєте славу в побуті та роботі? &еnsр;У роботі, в широкому сенсі цього слова, популярність більше допомагає. У побуті, звичайно, трохи заважає. Буває, поспішаю і маю свої плани, а люди ловлять за руку. Домашні вже звикли до цієї слави. Додому, дякувати Богу, фотографуватися не приходять. А на вулиці так. Хто мав найбільший вплив на формування вашої особистості? &еnsр;Батько. Найкращий батько у світі й найкраща людина, яку я знав. Він закохав всю нашу родину в образотворче мистецтво, хоча сам був технарем, але з дитинства вирізнявся хистом до малювання. Під його впливом я закінчив художню школу й малював замолоду. За час служби в Чехословаччині оформив із чотири ленінські кімнати. Це допомагало косити в деяких речах. Після школи ви вступили на механіко-машинобудівний факультет Криворізького гірничорудного інституту. А після армії зрозуміли, що це не ваше. Наскільки шкодить економіці масовий неправильний вибір фаху школярами під впливом батьків і друзів? &еnsр;Світовий досвід свідчить, що багато випускників вузів за спеціальністю не працює. І це нормально. Сучасне життя вимагає не стільки навчання, як було за радянських часів, скільки вміння постійно змінювати себе. Ми маємо підлаштовуватися під цей світ, щоб не перебувати на його задвірках. Треба попасти в мейнстрим, а не тягнути ярмо. У нас багато хто не хоче вчитись і не вміє. Школа має показати, як можна й перенавчатися. Учителю треба й самому постійно розвиватися. Оформив із чотири ленінські кімнати Учителям притаманна й виховна функція. Як виховати громадянина України, адже війна засвідчила, що немало людей позбавлено національної свідомості? &еnsр;Важливо, щоб у школі було більше годин історії. Треба розуміти, що педагоги не є першими агентами впливу на дитину. Основними операторами її виховання є сім'я і оточення. Ми можемо допомогти з вихованням, але змінити стереотипи родини не вдасться. Суспільство має вимагати від держави шанобливого ставлення до учительської професії й забезпечити матеріальну підтримку. Цю професія знецінено. У мене була вища категорія і стаж понад 20 років, я вчитель-методист, а отримував 13 тисяч. За недавнім опитуванням, у побуті українською мовою користуються від 54% громадян. Як ви перейшли на українську? &еnsр;Мої бабусі й дідусі говорили українською, а батьки переважно російською. У ті часи можна було подати заяву у школу й дитину звільняли від уроків української мови й літератури. Мої батьки, на щастя, такої заяви не подали. У мене були прекрасні вчителі. Але говорив я російською, бо дитсадок, школа, побут були російськомовні. У педінституті частина студентів була українськомовна. Я вчився в часи горбачовської перебудови й уже з другого-третього курсу викладачі стали питати, якою мовою викладати. Весь курс ревів, що лише українською. У Vох Vеrіtаtіs дивуєте пам'яттю. Це від природи чи завдяки спеціальній техніці? &еnsр;Пам'ять це набуте у вузі, бо у школі було проблемою вивчити вірш. У радянській системі вищої освіти вимагали не стільки практичних знань, скільки їх обсягу. ­Матеріал був перевантажений фактами й датами. Сучасна концепція "Нової української школи" від цього відходить. Дитину орієнтують на розвиток, розуміння, пошук матеріалів, а не завчання. Ви стали еталоном терплячості й толерантності в чат-рулетці. Це надбання характеру чи вимоги діяльності? &еnsр;Я сам достатньо спокійна людина український характер: не чіпай мене і я нікого не зачеплю. І звичайно, професія вплинула. Криками нічого не досягнеш. Мені пощастило в тому, що я 10 років пропрацював у спеціалізованих педагогічних класах. Складно було, коли потрапляв у звичайні. А потім я викладав у педагогічному коледжі, де діти теж були вмотивовані. На жаль, важка хвороба виштовхнула мене із системи педагогіки. Але в мене не було ніяких сентиментів з приводу покинутості. Я доволі швидко переорієнтувався на блогерство. У чат-рулетці спілкування це елемент шоу. Я прекрасно розумію, що кричати й гарячкувати ні до чого. Мені треба врівноважено та спокійно пояснити елементарні речі українцям. Не росіянам. Проковтнути нас частково можливо, проте перетравити ні Під час повномасштабного вторгнення ви успішно спростовуєте ворожі наративи. Чи відчуваєте ефективність роботи в ютубі? &еnsр;Так. За відгуками в соціальних мережах і на вулиці. У мене глядачі переважно віком 40 плюс. Вони часто кажуть: ми не цікавилися історією у школі, бо там ­по-­іншому її викладали й сенс був інший. Люди стали читати книжки, які рекомендую. Як педагог з історії я добре спрацював у масштабі ютубу. Кого з тих всесвітньовідомих особистостей, яких привласнив "русский мир", ви відстоюєте як українське гуманітарне надбання? &еnsр;Народитися в Україні ще не значить бути українцем, який відчуває, знає і поважає українську культуру, що довгий час була колоніальна в межах імперій. У такій ситуації існує три види культур: національна, імперська та змішана креольська. Класичний приклад ­Гоголь, для якого існували й кацапщина, й гетьманщина, про що він писав Максимовичу. Перша версія "Тараса Бульби" була чітко проукраїнська. Академік Вернадський українець за народженням, проте він достатньо негативно ставився до Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, хоч очолював Академію наук, яку організував гетьман. Або, наприклад, інженер Ігор Сікорський, який був поляк. Булгаков ніс у своїй творчості антиукраїнські, імперські сенси в "Білій гвардії" і у своїй публіцистиці. Хоча "Майстер і Маргарита", на мою думку, антитоталітарний роман. Ми не маємо забороняти читати Булгакова вдома й у бібліотеках, де має бути все. А шкільна програма повинна бути національна за духом. На захоплених територіях Росія формує з дітей і дорослих манкуртів і малоросів, відправляє їх воювати проти ЗСУ. Як запобігти людським втратам? &еnsр;СРСР був набагато тоталітарніший за сучасну Росію, але української свідомості не знищили. Україна перевиховувала навіть більшовиків. Є приклад болгарина Християна Раковського, який очолив перший український совітський уряд. Він не знав України, а коли пожив тут, став проукраїнським. Перше покоління під совітами не підтримало радянської влади й чинило опір. Під час Другої світової війни воно пішло до УПА або навіть воювало на боці гітлерівського вермахту. Вони ще пам'ятали, що під час Першої світової німці на захоплених територіях поводили себе доволі коректно. А друге покоління українців, яке вже виросло за совітської влади, з дитячих садочків і шкіл всотувало совітський наратив, бо іншого практично не знало. Соціологи кажуть про специфіку третього покоління. Воно, як правило, може повернутися до коренів дідів і бабів і не підтримати своїх совітизованих батьків. Нині росіяни намагаються знищити українців фізично. Проковтнути нас частково можливо, проте перетравити ні. Ми великий народ, захопити й переформатувати під "русский мир" нас не вдасться. Чи можлива "дерашизація" Росії після путіна-капутіна на звільнених територіях? &еnsр;Є приклад денацифікації Німеччини після Другої світової. Ні в Західній, ні у Східній Німеччині вона не пройшла так, як планувалося. Нам доведеться жити з людьми, отруєними російською пропагандою, але воєнні злочинці повинні сидіти в тюрмі. А людей, які не розуміли ситуації, не розстрілювати ж. У Федеративній Республіці Німеччина спочатку вигнали з державних установ усіх, хто працював за часів Гітлера, а через декілька років повернули, бо не було звідки брати службовців. Що треба, щоб наука історія не перетворювалася на актуальну ідеологію? &еnsр;Тут спектр коливається від ототожнення історії з художньою літературою до повного розуміння, що історія прикладна наука. У ній неможливий експеримент, а всі інші компоненти науки вона має. Історія працює з писемними джерелами, але в джерелі вже присутня точка зору автора. Історик працює з певними міфами, закладеними в джерела. Історики можуть будувати різні концепції на основі тих самих джерел. Головне, щоб не брехали свідомо, що є в російській історіографії. У будь-якої науки на меті має бути досягнення істини. Назвіть найвизначніших діячів в історії України. &еnsр;Володимир Святославич відомий як Володимир Великий. Він заклав засади християнської цивілізації на території сучасної України. Джерела не кажуть про щось точне, в "Повісті минулих літ" про нього лише п'ять-шість коротких розповідей. Богдан Хмельницький. Ним закладено ранньомодерну українську державність. Хоча ставлення до нього не­однозначне. Але однозначність це ознака тоталітарної держави. Іван Мазепа. Він намагався в умовах, коли українська державність йшла до занепаду, вирвати незалежність для України. Нам доведеться жити з людьми, отруєними російською пропагандою Діячі Центральної Ради, хай які вони були від федераліста Грушевського до самостійника Міхновського. Ми, на мою думку, недооцінюємо Симона Петлюру. Він півтора року воював за незалежність України, не уникаючи помилок. Важко визначити національного лідера в системі совітської влади. Можливо, В'ячеслав Чорновіл. З ним на чолі України був шанс піти шляхом Східної Європи, як із Валенсою в Польщі чи Гавелом у Чехії. Хоча наше населення було масово просовітським і Чорновола не вибрали б. Проте він став одним із тригерів становлення незалежності. У вашому рейтингу нема засновника Білої Церкви Ярослава Мудрого. Проросійські історики визнали його кульгавим, а сучасники-варяги називали скупим. Він напередодні татаро-монгольської навали роздав Русь синам у наділи, чим ослабив її. &еnsр;Він людина Середньовіччя, яка мислила не так, як ми. Кульгав він, бо печенізька стріла поцілила в ногу. Так, він був жорстокий, що було нормально для тих часів. І оцінювати його за лекалами ХХІ століття неправильно. Він не роздавав земель. Після його смерті сини поділили державу. Не треба використовувати російську схему про централізовану руську державу на чолі з Ярославом Мудрим. Це була різношерста багатоетнічна держава, знана в Європі. Співвласником держави був увесь клан умовних Рюриковичів, а найімовірніше, Ігоровичів, бо Ігор реальна історична особа на відміну від Рюрика. Про що я не спитав? &еnsр;Над якими темами працюю для блогу. Нині в РФ виходить 20-томне академічне видання про історію Росії. Уже вийшов 12-й том. Голова редколегії Микола Патрушев, який був директором ФСБ Росії у 19992008 роках. Академічна російська наука лягла під владу, що добре видно в цій роботі. Орієнтовно протягом року я це проаналізую і покажу.

Був першим закарпатцем, якого призначили на господарську роботу республіканського масштабу Батько зі своєю матір'ю народилися в один день 9 серпня в селі Ромочевиця на Закарпатті. Проте 1906 року, коли народилася бабуся, воно було у складі Австро-Угорщини, а 1930-го, коли з'явився батько, автономним краєм Підкарпатська Русь, що входив до ­Чехословацької Республіки. Дід із 12 років був сиротою, ми нічого не знаємо про його родину, а бабусю з 7 років виховувала тітка. Її батько на початку ХХ століття поїхав на заробітки в Америку працювати на вугільних шахтах. Там загинув. Його дружина, моя прабабуся, поїхала забрати тіло чоловіка, але почалася Перша світова війна і вона не змогла повернутися. У 1930-х у батьковому селі діяла народна школа, куди діти йшли з 56 років. Дитинство батька, як і в багатьох селянських дітей краю, було не з легких. Більшість учнів не могла довчитися до четвертого класу. Але тато був наполегливий і не полишав навчання. Після ліквідації незалежності Чехословаччини в Закарпатті проголосили повну державну самостійність Карпатської України. Однак незабаром, у березні 1939-го, зайшли угорські війська. Тато розказував, що він із хлопцями пас корів, коли на пагорбах почалася стрілянина. Усі полягали на землю, біля них швидко з'явилися вояки. Потім з'ясувалося, що краєм заволоділи угорці. У народній школі, крім Закону Божого, математики, географії, фізики та хімії, почали вивчати історію Угорщини й угорську мову. Був урок гігієни, на якому вчили, зокрема, догляду за дітьми. Також викладали музику, рукоділля для дівчат, гімнастику, мистецтво. Окремим предметом вважалася каліграфія. У батька на все життя закріпився каліграфічний, навіть художній почерк. Після закінчення народної школи батьки хотіли, щоб їхній єдиний син залишився в селі, але класний керівник радив віддати здібного учня навчатися далі. Так батько вступив до Королівської державної угро-руської гімназії в місті Мукачеві. Якщо батько чимось займався, робив це досконало Вимоги в гімназії були високі, й самі викладачі мали наукові звання. До учнів зверталися на "ви". Таке гідне ставлення до молоді тато перейняв у вчителів на все життя. Після завершення навчання гімназисти отримували атестат зрілості свідоцтво-характеристику, яке давало право вступати до будь-якого європейського вищого навчального закладу. Навчання в гімназії було платне. Водночас система добору була жорстка: якщо в учнів протягом перших двох років навчання було майже 30 відсотків трійок, їх направляли до училищ для вивчення робітничих професій. Якщо гімназисти мали відмінно з поведінки, а з якогось предмета незадовільну оцінку, то за згодою батьків могли залишитися повторно в тому ж класі з більшим розміром сплати за навчання. Проте, якщо оцінка з поведінки була незадовільна, учнів відраховували незалежно від успішності та соціального стану батьків. Спочатку вартість була для всіх однакова, але потім якщо дитина мала високий бал успішності й була з малозабезпеченої сім'ї, то могла вчитися безкоштовно. Так батько в другому і третьому класах не оплачував ­навчання. Щоб він міг вступити до гімназії, батьки продали теличку. Це як сьогодні продати квартиру. Гімназію тато закінчив із високим балом 4,8 за найвищого 5. Це були важкі післявоєнні роки і складно було вирішити, куди йти далі. Але якось він зустрівся з другом, який уже два роки навчався в новоствореному Львівському лісотехнічному інституті. Батько розумів, що це перспективний напрям, до того ж це було найближче місце від батьківського дому. Так 1948 року він вступив на лісоінженерний факультет Львівського лісотехнічного інституту. Закінчив навчання, працював майстром, а потім шість років головним інженером Мукачівського меблевого комбінату. Відтак йому запропонували організувати в місті й очолити філіал Українського інституту з проєктування меблів і столярних виробів "Укрдіпромеблі". За три роки з нуля він створив організацію, де працювали 130 осіб, 80 відсотків яких мали вищу спеціальну освіту. Якщо батько чимось займався, робив це досконало. Коли працював на посаді головного інженера Мукачівського меблевого комбінату, відчув, що йому не вистачає знань про технологічні процеси. Тому звернувся в Міністерство вищої і середньої освіти з проханням надати можливість отримати ще одну споріднену спеціальність. На той час це був унікальний випадок. У лісотехнічному інституті тато здобув другу вищу освіту за напрямом "Механічна обробка деревини" і став першим випуск­ни­ком-лісотехніком, хто вивчився за двома суміжними спеціальностями. Тепер він знав усі процеси від А до Я. За працелюбність і наполегливість його називали бульдозером Батько був правдолюб. Розповідав, як 1959 року виступив на пленумі Закарпатського обкому партії з критичними зауваженнями щодо стану справ у меблевій галузі. Коли вони поверталися автобусом з наради, поруч уже ніхто не сидів. Усі вважали, що його мають звільнити, а міське начальство почало косо дивитися на "вискочку". На пленумі була й секретар ЦК КПУ Ольга Іващенко, яка запам'ятала сміливого керівника та зрозуміла, що його висновки обґрунтовані. За її поданням батька рекомендували на посаду головного інженера Головуправління лісової деревообробної і целюлозно-паперової промисловості та лісового господарства Українського ­раднаргоспу. Отже, від 1960 року він уже працював у Києві. Був першим закарпатцем, якого призначили на господарську роботу республіканського масштабу. Після реорганізації раднаргоспів у систему галузевих міністерств від 1965 року понад 20 років працював заступником міністра лісової і деревообробної промисловості. Батько пишався тим, що створював унікальні комплексні лісові підприємства в наших Карпатах. У системі нараховувалося понад 560 підприємств і організацій, де працювало понад 450 тисяч людей. Багато було зроблено й у соціальному напрямі. Майже розв'язали проблему із забезпечення житлом. Усі великі й середні підприємства мали дитячі садки й літні табори, пансіонати, будинки відпочинку, навіть санаторії або відповідну частку у профспілкових оздоровчих закладах, медичні пункти з постійним терапевтом і медсестрою, що того часу було майже дивом. Гінеколог щокварталу проводив диспансеризацію, щороку виїзна бригада на підприємстві проводила обстеження грудної клітки всіх працівників. Також функціонували палаци або будинки культури з колективами художньої самодіяльності, спортивні заклади, майданчики й відповідні команди. Тричі батькові пропонували посаду заступника міністра лісової і деревообробної промисловості СРСР. Відмовлявся. Любив Україну, вболівав за справу свого життя саме в рідній країні. Батьки прожили у шлюбі 67 років. Познайомилися на Мукачівській меблевій фабриці, куди маму направили працювати старшим майстром після технікуму. Якось хтось із колег сказав їй жартома: "У нас головний інженер холостяк". А мама, гостра на язик, відповіла: "Ну, то буде мій". Так і сталося. Коли батьки переїхали до Києва, мама вирішила, що їй потрібно продовжувати освіту. Вона заочно закінчила інститут, працювала в Торгово-промисловій палаті експертом меблевого виробництва. Батько переживав, щоб ніхто не думав, що допомагає дружині в кар'єрі. А мама все життя доводила своїм розумом, уміннями і працелюбністю, що всього досягає сама. У нас було табу: ніколи не користувалися преференціями рідних. Ми з братом знали, що батькова посада це не наша заслуга й ми маємо самі наполегливо вчитися. Тато все життя навчався, прищеплював уміння розбиратися з будь-яким питанням до основи. Працюючи на посаді заступника міністра лісової та деревообробної промисловості й маючи дві вищі освіти, ступінь кандидата економічних наук, він навчався на вечірньому відділенні керівних кадрів республіканських міністерств і відомств. Займаючись науковою діяльністю, батько долав чимало труднощів тоді не схвалювали, коли керівники намагалися захистити дисертацію. Напередодні захисту один його колега розповів, що міністр, секретар парткому й окремі члени колегії не в захваті від його рішення. Захист був під пильною увагою, утім з точки зору наукової і практичної складової був блискучий. Батько завжди був на роботі о 8-й ранку виходив із дому і за 5 хвилин до 9-ї вечора повертався. За працелюбність і наполегливість його називали бульдозером. Сумлінної праці вимагав і від інших. Це не всім подобалося. Та, коли на 94-й день народження він прийняв понад 200 дзвінків із привітаннями, то це багато про що свідчило. Але й тато ні про кого не забував: якщо він із людиною десь перетинався, одразу записував день народження в записник і всіх вітав. До нього зверталося безліч людей, допомагав кожному із на­вчанням, пошуком роботи, роз'ясненнями чи порадами. Таких уже не зустрінеш. Він просто любив життя і людей, прощав навіть своїм ворогам. Якщо справа стосувалася його зони відповідальності, тато ніколи не перекладав вину на підлеглих. Якось біля його рідного села сталася трагедія: машина меблевого комбінату зіткнулася з пасажирським автобусом, загинули люди. Дізнавшись про це третього дня, він, не погоджуючи з міністром, перервав відрядження і виїхав на Закарпаття. Наполіг на ретельному розслідуванні. З'ясувалося, що водій автобуса також міг запобігти аварії. На колегії батько відкрито заявив: "Я не уникаю відповідальності, але вона має бути справедлива". Він боровся не за себе, а за водія меблевого комбінату, на якого намагалися покласти всю вину. Родичі загиблих підтвердили, що водій автобуса перевищив кількість пасажирів і не врахував перешкоди. Батькове вміння брати відповідальність і захищати підлеглих робило його винятковим керівником. У 1990-х ухвалили рішення про реорганізацію, а швидше ліквідацію лісокомбінатів. Як могла сприйняти це людина, яка вклала в їх організацію і високоефективну роботу стільки сил? Звісно, був категорично проти. Відчував, що це робиться для того, щоб зруйнувати лісокомплекси в Карпатах, які добре функціонували й були взірцем навіть для Європи. Щоб не бути причетним до цієї брудної справи, написав заяву про звільнення. Це було 1992-го. До останнього дня життя він уболівав за галузь, консультував колег. На батьковому робочому столі й досі розкладені теки з примітками. Йому боліло. Він з однодумцями берегли ліс і насадження, а в подальшому все бездумно нищилося. Те, що можна було переробляти в Україні і продавати як вироби, на жаль, вивозили сировиною. Він розумів, скільки шкоди завдано лісовій галузі. Після звільнення з Держплану батько більше не працював, хоч йому пропонували різні посади. Але водночас він не міг сидіти на місці. На дачі почав вирощувати городину. Трудився з тою ж наполегливістю бульдозера. Його город завжди був зразковий. Тато любив риболовлю і футбол. Ми із сім'єю по вихідних ходили в кіно і театр. У нас була розкішна домашня бібліотека. У нашому домі завжди було гостинно. Мама чудово куховарила й завжди дивувала гостей щедрим столом. Проте в неділю тато міг щось приготувати. А якось він відправив нас із мамою на відпочинок, а сам консервував огірки та помідори. Потім жартома всім розповідав, який він кулінар. У нього було чудове почуття гумору. До тебе з каменем, а ти з хлібом Він любив та цінував родину. З великої родини Дурдинців у Києві поруч завжди був двоюрідний брат Василь Васильович Дурдинець, видатний державний діяч. Вони часто зустрічалися, аналізували помилки та будували плани на майбутнє, разом раділи успіхам та допомагали один одному у складні життєві моменти. Батько та мама були з багатодітних сімей. Усі наші родичі завжди допомагали одне одному. Тато любив, коли за столом збиралася велика родина. Він хотів, щоб діти, онуки та правнуки жили за Божими заповідями, яких навчили його мама та батько. Тато часто казав: "До тебе з каменем, а ти з хлібом", "Можеш допомогти допоможи. Не можеш не заважай", "Найкращий відпочинок це зміна діяльності", "Треба бути вірним своїм принципам і жити за Божими заповідями". Він умів дослухатися до людей, які мають досвід, і ніколи не забував своїх учителів. Любов до ближніх та життя, щирість, відповідальність, чесність, справедливість, працелюбність, уміння пробачати були його найяскравішими рисами.

Текст має визріти й настоятися, як наливка У письменницькій сфері ви давно. Як цей напрям творчості змінив вам життя? Адже ви працювали за іншим фахом і мрії були інші. &еnsр;Ким я лише не була. І баристою, і адміністраторкою, і менеджеркою з добору персоналу. Влаштовувала свята, вела "Школу фей", працювала музичним керівником у дитячому садку, але завжди мріяла про письменництво. Доводилося розриватися навпіл. Бо впродовж дня проводила співбесіди з нянями та гувернантками, а вночі писала романи та повісті. Але творчість не приносила заробітку. Якось поспішала з однієї роботи на іншу, зустріла Андрія (майбутнього чоловіка. Країна) й потрапила у справжню казку про Попелюшку. Він прочитав перший твір, швидко зметикував, що маю хист до літератури, й запропонував зосередитися на одній справі. Того дня ми довго дискутували. Я пояснювала, що маю за щось жити, а оповідання та саги вперто не перетворюються на срібники чи мідяки. Андрій вислухав, відкрив сейф, дістав солідний стосик банкнот і сказав: "Ось твоя річна платня, тож сконцентруйся на головному". У такий спосіб народилися романи "Залежні від життя", "Гінеколог", "Руда". Сьогодні чітко розумію, що відбулася в письменництві винятково завдяки своєму чоловікові. Якби не він не наважилася б, не зуміла б, не ризикнула б. Згідно з теорією особистості, я класичний інтроверт, отож праця на самоті саме те, що треба. З чого розпочалася ваша історія впізнаваної письменниці? &еnsр;З історії кохання. З великого та взаємного почуття. На момент знайомства з чоловіком власним коштом надрукувала два романи, але бракувало знань та вмінь просувати написане. Андрій мав складний бізнес, очолював компанію з продажу промислового обладнання й розумівся на маркетингу та менеджменті. Ми об'єднали свої зусилля й дотепер "шевцюємо" в парі. Андрій мій продюсер і літературний агент. Як працюється з близькою людиною? Чи не заважає це роботі і як поєднуєте себе ту, яка на роботі, й ту, яка вдома? Чи бувають розбіжності між вами і як делегуєте обов'язки? &еnsр;Складне запитання, оскільки працювати разом непросто. Ми сперечаємося, гучно дискутуємо, сваримося, гримаємо дверима та присягаємося, що це наш останній спільний проєкт. Я вразлива, болюче реагую на будь-які редакторські правки, а він у такі хвилини перетворюється на жорсткого комерсанта. Тому повсякчас у момент виходу книжки на фінішну пряму перебуваємо на межі розлучення. Варто відправити рукопис до друкарні, у стосунках знову запановує штиль. Щоразу як пристрасті досягають апогею, Андрій розповідає анекдот про пожежника, який дуже любить свою роботу, але під час пожежі хоч звільняйся. Так і ми. Доки занурена у свій черговий текст, життя нагадує прогулянку вздовж Дніпра чи Дунаю. Ставлю фінальну крапку і прожогом прямуємо на атракціон "американські гірки". Щодо хатніх справ, жодних проблем не виникає, бо вмію одночасно і працювати над діалогом, і місити тісто, і збирати розкидані іграшки. Та й Андрій не цурається домашніх клопотів. Частенько готує свій фірмовий плов, вигадує цікаві салати, водить дитину на прогулянку. Ось твоя річна платня, тож сконцентруйся на головному Що найбільше захоплює в літературній діяльності? &еnsр;Самотність, тиша, відсутність колективу та шефа. Я сама складаю план на день і сама себе контролюю. Захоплює повна свобода в діях, темах, манері письма. У результаті праця перестає бути працею й перетворюється на суцільне задоволення. Варто вмоститися за робочим столом, враз втрачається зв'язок із реальністю. Ти молишся зі своїми героями в церкві, що вросла у скелю, блукаєш вуличками дивного містечка Ідар-Оберштайн, страждаєш за турецьким шеф-­кухарем, що неперевершено готує улюблений десерт Роксолани, збираєшся на заробітки до Сицилії, а потім палиш очима той трикутний острів. Тобто мандруєш світом, не виходячи з кімнати. А ще стаєш свідком крихкого захоплення, яке переростає у справжнє кохання, перебуваєш разом із породіллею під час пологів, мчиш у Ізраїль у пошуках втрачених сенсів, пізніше падаєш навколішки, бо ті сенси сховані в рідній землі. Отож бути письменником це інтелектуальне й емоційне задоволення, а ще несамовита праця по 1012 годин на добу. З яких авторів розпочався поштовх до написання? Хто надихнув і кого любите читати? &еnsр;Нині читаю лише українських авторів або зарубіжних у пристойному українському перекладі. Захоплююся творчістю Володимира Винниченка, Миколи Вінграновського, дитячою поезією Ірини Жиленко. Із сучасних авторів віддаю перевагу Євгенії Кузнєцовій, Софії Андрухович, Люко Дашвар. Подобається, як пишуть Володимир Лис і його дружина Надія Гуменюк, як заплітає свої історії Ірен Роздобудько та хвацько працює зі словом Катерина Бабкіна. Знімаю капелюх перед талантом Юрія Винничука. Скільки часу приділяєте роботі? Коли краще пишеться вранці чи ввечері? &еnsр;Мій графік постійно змінюється. Якщо Тоня бадьора й почимчикувала на уроки, то день такий: будильник спрацьовує о 4:30, а о 5-й я вже за комп'ютером. Щось вичитую, допрацьовую й паралельно варю молочну кашу доньці та ладнаю сніданок для чоловіка. Потім збори до школи, заплітання, шукання зошитів, плачі. О 08:00 знову повертаюся до своїх есеїв та новел і не встаю з-за столу до 17:00. Коли в дитини чергове ГРВІ, то для роботи залишаються лише ранкові години. За хронотипом я жайворонок, тому найкращий час для творчості перша половина дня. Слів катастрофічно не вистачало, й доводилося безкінечно порпатись у словниках Наскільки прибутковою є професія письменника в Україні? &еnsр;Неприбутковою. Але якщо митець має свого фінансового директора, продюсера чи літературного агента, то на гонорари можна пристойно жити. Головна умова не давати собі попуску, писати щодня й видавати хоча б одну пристойну книжку на рік. Крім того, не втрачати зв'язку з читачами в реальному та віртуальному житті, періодично влаштовувати творчі зустрічі, давати інтерв'ю. Хто ваш читач? &еnsр;Жінка будь-якої професії та будь-якого віку. Це може бути студентка, пенсіонерка, бібліотекарка, медикиня, мати, яка перебуває в декретній відпустці, безробітна та викладачка етнографії чи краєзнавства. Незаміжня, наречена, одружена втретє. Бездітна, багатодітна, чайлдфрі. Затята городниця та пані, що не виростила за життя жодного огірка. Квітникарка, бухгалтерка, дизайнерка, продюсерка, офіціантка. Будь-яка жінка, що цікавиться взаєминами, родинними історіями й історіями кохання. До повномасштабного вторгнення ви писали й видавали книжки російською. Нині перейшли на українську. Чи було складно? &еnsр;Терпіти не можу брехні та лукавства й не збираюся приховувати, наскільки важкий був перехід на українську. Це те саме, що впродовж життя танцювати танго, а потім одним днем зав'язати пуанти та спробувати виконати партію Сплячої красуні чи Кармен. Звісно, в мене нічого не виходило. Не могла встояти ні в першій, ні в п'ятій позиції, тим паче виконати щось на зразок па-де-ша. Упродовж двох років намагалася опанувати мову й щодня зазнавала невдачі. Кожен текст нагадував спробу зрушити гору. Речення розповзалися: всі до одного незграбні та закошлані. Слів катастрофічно не вистачало, і доводилося безкінечно порпатись у словниках. Я плуталася у відмінках, припускалася купи лексичних та орфографічних помилок, не могла второпати порядок слів у реченні. Рятували щира любов до літератури й уперте бажання залишитись у професії. Врешті в якийсь момент мова до мене змилостивилася і я почала відчувати її глибину та фактуру. Її щедроти, оздоби, благодать. Виявляється, вона прикрашена дукачами та пацьорками, братками та барвінком, шавлією і татарзіллям. Напоєна медовухою, джерельною водою, духмяним узваром. Тепер кайфую від української мови. Нею тішуся, захоп­лююся, милуюся, насолоджуюся, смакую, втамовую спрагу та жагу. Звісно, опановуватиму мову ще довго, певно, скільки житиму. Як стверджував Вольтер: "Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя". Уже під час великої війни вийшли ваші книжки "Плахта" й "Код нації". Скільки тривала робота, чи не важко було писати на такі непрості теми? &еnsр;Кожна книжка пишеться майже рік. Хотілось би швидше, але текст має визріти та настоятися, як наливка. Дитина теж не народжується одразу після зачаття, і слива не дає плодів наступного дня після висаджування. Кожну історію слід виносити, виколихати, виспівати. "Плахта" це моя довічна незагоєна рана. "Код нації" велика гордість за нашу спадщину. У ній викладено непересічні долі українських художників, поетів, лікарів, учених, співаків, танцюристів, меценатів. Великих людей, народжених великою Україною. Як гадаєте, чи може слово змінити щось в умовах війни? &еnsр;Якби мене про це запитали на початку повномасштабного вторгнення, я відповіла б чітко й твердо: так. Сьогодні з усією впевненістю можу заявити, що слова більше не мають жодного значення. Існують велика політика й масштабні політичні інтриги. Імперські амбіції, жадоба влади, позиція сили. Чи змінився стиль писання Ірини Говорухи під час війни? &еnsр;Звісно, змінилося абсолютно все. Бо неможливо залишатися безжурною в умовах тотального горя. Те, що раніше мало значення, сьогодні не має жодного сенсу. Моя мова стала стриманішою, теми глибшими, я більш дисциплінованою та сконцентрованою. Письменник завжди пише для людей, а не для себе, а мої читачі також зазнали незворотних змін. Тож описування подорожей (до речі, з лютого 2022 року жодного разу не виїздила з країни) розцінюю як знущання чи наругу над більшістю українців. Вихвалятися морями-пальмами, новим вбранням, віденським шніцелем чи вітряними млинами Кіндердайку вважаю недоречним та неприйнятним. Ось чому волію описувати наше сьогодення. Наші радощі, здобутки, втрати та жалі. Які виклики постають сьогодні перед письменником? Що найбільше демотивує? &еnsр;Встояти, не зламатися, не розбити своєї чорнильниці та не відкласти надовго пера. Не втрачати пильності й чітко розуміти, хто твій читач. Пам'ятати, де він живе, чим живе, якою кашею снідає та яку пісню співає. З якої причини плаче та в чому знаходить втіху. Щодо демотивації, то не дозволяю собі такої розкоші. Попри страшні ночі, невтішні новини, відсутність надії, я все одно працюю. 2017 року ви отримали національну премію "Людина року" в номінації "Нова генерація" за досягнення в літературі. Чи змінилося після цього життя? &еnsр;Життя не змінилося ні на йоту. Нагороду отримав мій чоловік, бо я тоді саме народжувала дитину. Наступного дня так само прокинулася, погодувала малечу та вмостилася за роботу. Скільки коштує видати книжку? &еnsр;Це астрономічні суми. Зазвичай беру позику в банку. А як працюється з видавництвами? Чого вони потребують від авторів? &еnsр;Упродовж 10 років у нас незмінний видавець ­"Саміт-книга". З Ігорем та Іваном Степуріними ми добрі друзі й розуміємо одне одного з півслова. А щодо потреб будь-якого видавництва, то це цікаві захопливі тексти, плідність, працьовитість, уміння доносити свою ідею до аудиторії, неабиякі ораторські здібності та любов до читача. Нагороду отримав мій чоловік, бо я тоді саме народжувала дитину Перед початком повномасштабного вторгнення ви почали працювати над новим романом. Але події змінили життя і самих нас, нині ви пишете на тему війни. Чи плануєте дописати роман? &еnsр;Він уже вийшов. Це історія кохання "Велетень з блакитними очима". Дія роману відбувається до великої війни. Як проходить ваш день і що вас мотивує? &еnsр;Мій день нагадує день бабака, бо маю однакові, як і в усіх жінок, клопоти. Нагодувати, вимити посуд, замочити білизну, спекти рогалики, зустріти дитину зі школи. Поговорити з нею про буденне, почитати разом цікаву книжку, пограти в настільну гру. Покупати, поспівати, вкласти. Сили черпаю із сім'ї. З того, як крутиться донька перед дзеркалом та заявляє: "Мені всього 7, але я маю вигляд на 17". З нічної тиші, коли нема обстрілів. З можливості щоденно донатити. З усвідомлення, що маю батька й можу йому допомагати, а ще жити вдома на своїй рідній землі. Що можете порадити молодим авторам? &еnsр;На жаль, порад немає. Не уявляю, як ступити на цю стежку у країні, яка четвертий рік поспіль захищає свої кордони. У країні, з якої поїхали мільйони читачів, а ті, які залишилися, зайняті важливішими справами, ніж читання белетристики. Тому початківцям можу лишень поспівчувати й підказати написати такий текст, за який змагатимуться вітчизняні та закордонні видавці. Створити багатогранний твір цікавий для жителів півночі й півдня. Зрозумілий і французові, і англійцеві, і українцю.

Саморобні гантелі з літа 2023-го возить із собою майор, 47-річний Валерій Галушка. Офіцер служить заступником командира роти у 32 окремій механізованій Сталевій бригаді &еnsр;Два роки тому боронили Куп'янськ на Харківщині, розповідає Валерій Галушка. Я був на посаді заступника начальника штабу одного з наших батальйонів. Зібралися хлопці ідейні, добровольці. Щоб не сидіти склавши руки, ми не тільки тренувалися, а й допомагали відновлювати спортивну інфраструктуру в селі, де стояли. Було нещодавно звільнене від російських окупантів. Недороблений майданчик із тренажерами біля школи до ладу привели, фундамент залили, конструкції поставили. Ідея зробити самим і спортивний інвентар виникла спонтанно. &еnsр;Обрізали п'ятилітрові пластикові пляшки, продовжує Валерій. Розрахували висоту для потрібної ваги, щільно набили цементом, з'єднали півдюймовими металевими трубами. Зробили різні: менші, більші, а ці середні, по 15 кілограмів. На жаль, після нас у тому селі було кілька великих прильотів і від нашої роботи нічого не лишилося. От лише гантелі завжди зі мною. Валерій Галушка родом із Прилуцького району Чернігівської області. З гордістю розповідає, що на Чернігівщині в середині 1950-х знайшли родовища нафти. До війська працював на видобутку нафти й газу. &еnsр;З дитинства мріяв стати військовим, але в 1990-х престиж служби впав. Хоча в інституті я закінчив кафедру і звання отримав. &еnsр;Мобілізувався на початку 2023-го. З військкомату телефонували раніше. Попросив дати час допомогти влаштуватися в Києві доньці, яка якраз вступила в авто­дорожній інститут, вирішував питання з гуртожитком. Вона із сопроматом на ти будуватиме автостради, теж мріє про військову кафедру. Не відмовлятиму. Саме донька стала стимулом продовжувати тренування. Коли тільки мобілізувався, через стрес схуд. Потім, як трохи освоївся, набрав вагу. Приїхав додому, а вона каже: "Тату, на кого ти став схожий?" продовжує Валерій. Після Куп'янська, 32 ОМБр захищала Торецьк Донецької області, в ці дні стримує ворога на покровському напрямку. Під час нещодавніх занять на полігоні майор Галушка здивував багатьох, бо впевнено стріляє з гранатомета та кидає гранати. &еnsр;Страшно було, я ж не кадровий військовий, додає. Але треба показувати приклад. Хоч я лівша, а ручні гранати для правої руки зручніші. З автоматом взагалі чітко усе в ціль. Я ж мисливець, удома й карабін нарізний є. Пішов захищати насамперед свою сім'ю. Головне бажання щоб майбутні онуки не воювали. Намагаюся в усьому знаходити позитив, підтримувати бійців, заспокоювати їхніх рідних, коли телефонують. Улюблена фраза: "В нас без змін" усе добре, всі живі, ніхто не поранений.

Троє відбили штурм сімнадцятьох росіян Батьки отруїлися чадним газом 12 березня 2012-го. Я тоді проходив строкову службу. Трагічну новину повідомив брат. Приходить смс: "Тата й мами більше немає". Відповідаю: "Ти що, здурів?" Виявилося, правда. На похорон відпустили. Не міг і слова вимовити. Треба, а закляк. Тепер усвідомлюю: головне, чого вони мене навчили, бути самостійним, мати мету в житті й ніколи не панікувати. Став стресостійким. Контракт підписав 2017-го. До того не міг себе знайти в цивільному житті. Пройшов навчання у Старичах, далі 59 бригада. Злагодження відбувалося на полігоні Широкий Лан на Миколаївщині. Там один боєць волав: "Я приїхав сюди не по полігонах кататися, а для виконання бойових завдань". Нічого собі, думаємо, оце воїн. У травні 2017-го перший бойовий вихід. Широкине під Маріуполем. Розподіляємо, хто на яку точку йде. А цей хлопець кулеметник. Його наче окропом облили: "Я не піду, я кухар. Я писав рапорти". Тоді замінили морпіхів на позиції "Лопата". Ті нічого особ­ливо не пояснювали. "Розберетеся". Сидиш, дивиш­ся в бійницю і бачиш шматок поля. Щоправда, коли сонце почало сідати, арта ворога запрацювала з усіх напрямків. Хоча загалом, починаючи з 2018-го, війна затихала. Стадія окопної війни, дистанції великі, всі розслабилися. Люди в армію йшли за кошти: 10 тисяч зарплати плюс 10 бойових. У лютому 2022-го всі відчули: щось насувається. Але були незрозумілі масштаби. Вважав, що піде загострення на Донбасі, а не тотальна війна, яка охопить усю країну. Перебував на Олешківських пісках. Підірвався о 4:30 ранку. Бачу: заходить авіація ворога. Тоді з нашого боку було багато тупих команд. Усі дез­орієнтовані. Рухаємося до Антонівського мосту. Хтось каже, що той підірваний. Розвертаємося і назад. А техніка не найновіша, вона просто зупинилася. Потрапив в оточення ввечері 24 лютого. Нас 20 людей. Прийняли бій, почали обхідними шляхами діставатися Олешків. Там знайшли волонтерів, першочергово передали їм поранених. Дві доби там провели, поки знайшли спосіб дістатись у Херсон човнами. Місцевий волонтер дав машину. Спробували виїхати, але все було перекрито росіянами в цивільному одязі. Ідемо в ТрО. Відмовили немає зброї. На початку березня місто окупували. Розумію: або вибираюся зараз, або ніколи. Була людина, яка взялася переправити нас катером через Дніпро. Ідемо островом, бачимо бабусю, яка каже: "Ідіть, ідіть, там вас зустрінуть". Тривожні думки: хто зустріне? Але свої ­волонтери, які допомогли 12 березня дістатися Миколаєва. Один полонений мені заявив: "Я прийшов вам допомагати" Там завдавали ворогу максимального вогневого ураження. Знали їхні сталі позиції, бо зловили частоти. "Прошу поддержки" лунає в радіоефірі. На тобі "поддержку" полетів заряд із РПГ. Доводили росіян до істерики. Жовтень 2023 року найважче поранення. Снаряд, запущений із танка, розірвався в метрі від мене. Посікло всього обидві ноги, плече, груди. Третя година дня. Мене витягнули, наклали турнікет. Кров лилася. О восьмій вечора почали евакуацію. Страху не було. Тільки цікавився, де моя права нога, бо не відчував її. Ще турбувався, що з моїм іменним пістолетом. Доправили до Селідового, далі Покровськ, Дніпро, два дні провів у реанімації, і Хмельницький. Після операції хотілося води. А не можна було. Медсестра принесла змочений бинт. Він був такий смачний. У Хмельницькому лікар сказав: "Лежати ти в мене не будеш. Або сидіти, або ходити. Інакше хана легеням". Поставили мене, "піймав гелікоптера". Приїхала майбутня дружина, кинула роботу, щоб допомогти відновитися. Наприкінці листопада залишив лікарню. В березні торік повернувся у стрій. Побратим "Калина" це біль. Людина твердих принципів, показував приклад іншим. Загинув у березні 2023-го на Луганщині. У нас продавили фланг. Туди зайшли вісім солдатів ворога. Нам про це не доповіли. За це "Калина" поплатився життям. Постріл у голову. Бій ми виграли, росіян узяли в полон. Мене відтягли, бо хотів поквитатися. Горлав: "Пустіть мене до них!" Солдати ворога різні. Трапляються сильні, які правильно рухаються невеликими групами, вклинюються в міжпозиційний простір. А буває "м'ясо", яке потім розповідає: підняли з ями, привезли на танку й викинули. Один не хотів прострелили ногу. Іншим сказали: "Ідіть куди хочете" Був шокований, коли один полонений мені заявив: "Я прийшов вам допомагати". Не стримався й відповів: "Ти що ***нутий? Кому ти прийшов допомагати?" З вересня я командир батальйону. Найстрашніше коли не можеш допомогти людям. Але й вони мають точно виконувати твої вказівки. Якщо кажеш: "Не рухайся, доки працюєш", то так і слід чинити. А військовий на позиції ухвалює своє рішення і піддає ризику себе й побратимів. Був момент, коли троє моїх людей відбили штурм 17 росіян. Цифри вражають цивільну людину. Але насправді не все й завжди вирішує кількість. Якщо людина не боїться визирати з окопу та стріляти, вона не дає рухатися противнику. Плюс підтримка дронів та мінометів. Але хоч би як домінували в нинішній війні дрони, без піхоти нікуди. "Хитрістю взяли позицію ворога" "Мєлкого" знаю з 2018 року. Тісно почали працювати з 2022-го. Він усі рішення ухвалює з холодною головою. Завжди вислухає і командира, і солдата. На херсонському напрямку разом із колишнім командиром роти, покійним "Калиною", витягав людей з оточення. Жодного разу не давав заднього ходу, не говорив "Я не піду туди, бо там можна головою накласти". Там же, на херсонському напрямку, в районі Любомирівки, "Мєлкій" із групою без жодного пострілу хитрістю взяли позицію ворога. У Тернових Подах я з групою пішов однією посадкою, "Мєлкій" іншою. У нього підірвалося двоє хлопців із п'яти. Він організував їм евак і пішов далі штурмувати з групою. Успішно взяли визначену точку. На первомайському напрямку він діставав поранених і загиблих. І сам, і з "Калиною". Завжди був на передку. Не сидів, як старшина, в тилу. Контролював усе, володів інформацією. Під час штурму Первомайського, коли на нас пішли танки, він узяв ручний гранатомет і побіг стріляти в них. Проте танк швидше бійця дістав. Пораненому "Мєлкому" було важко дихати. Але він намагався підбадьорювати хлопців, які запанікували. Нині він комбат. Але якщо треба, піде в окопи. "Волонтер", боєць 59 окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем Передплатити журнал "Країна"

Бренд здатен бути не просто комерційним, а культурним явищем Андрій Моськін та Андреас Білоус стали першими українськими дизайнерами, які показали свої колекції на Lоndоn Fаshіоn Wееk і Ваrсеlоnа Вrіdаl Fаshіоn Wееk. 2018 року вони заснували бренд чоловічого одягу Аndrеаs Моskіn. До цього видавали модний глянець Ісаn. 2024 року бренд потрапив у список FОRВЕS NЕХТ250 перелік найперспективніших компаній України. Відео з останнього показу дизайнерів у рамках Ukrаіnіаn Fаshіоn Wееk набрало понад мільйон переглядів. Також дизайнери представили адаптивну колекцію для ветеранів російсько-української війни. Про творчість і бізнес спілкувалася з дизайнерами журналістка "Країни" До створення бренду ви займалися видавничою справою. Чому вирішили змінити діяльність? Андрій: Нас із Андреасом завжди об'єднувала пристрасть до створення чогось осмисленого. Я довго працював у культурних проєктах, організовував івенти. Це був цінний досвід у розумінні аудиторії, емоцій, меседжів. Андреас: А я мав бекграунд у fаshіоn, але радше як консультант і стратег. У якийсь момент ми відчули, що нам хочеться вийти за межі тимчасових проєктів і створити щось тривке бренд, який говорить мовою стилю, сервісу й відповідальності. Так з'явився Аndrеаs Моskіn. На старт пішло майже п'ятнадцять тисяч доларів Як виникла ідея створювати чоловічі костюми преміум-сегмента? Скільки довелося інвестувати у старт? Андрій: Почали з ідеї створити український бренд чоловічого одягу, який був би конкурентний навіть у Лондоні чи Мілані. Але щоб він залишався з українським корінням, характером і чітким уявленням, хто наш клієнт. Андреас: Ми інвестували насамперед час. Вивчали ринок, тканини, будували мережу майстрів. На старт пішло майже 15 тисяч доларів, але головна інвестиція це репутація. Ми одразу працювали з італійськими тканинами, робили ставку на костюми під весілля та бізнес-події. І мабуть, одразу націлилися на людей, які цінують не вартість, а ефект, який справляє образ. Ви почали працювати у складний період. Якими критеріями керуєтеся в бізнесі, щоб зростати в таких умовах? Андрій: Ми не чекали кращих часів. Труднощі лише підкреслили потребу у стабільних символах. А бренд, який дає відчуття сили та впевненості, це і є наша відповідь. Андреас: Наш критерій успіху не лише фінанси. Це те, чи пишається команда, чи повертаються клієнти, чи впізнають філософію бренду навіть без лого. Ви одразу запустилися у преміум-сегменті. Не боялися обмежити аудиторію? Андреас: Не боїмося бути "не для всіх". Преміум це не про високу ціну, а про високу планку. Ми ­створювали продукт, який підкреслює гідність чоловіка, його статуру, смаки, цінності. Андрій: Наш клієнт це не лише про гаманець. Це про самоповагу. У часи, коли багато хто знижує якість заради масовості, ми обрали інший шлях менше, але краще. І сьогодні саме це цінують наші постійні покупці. Вплітаємо в колекції українські мотиви, але робимо це тонко Які тканини та кольори використовуєте у своїх колекціях? Де їх купуєте, чи виникають труднощі з логістикою? Андреас: Працюємо переважно з італійськими та британськими постачальниками Vіtаlе Ваrbеrіs Саnоnісо, Lоrо Ріаnа, Drасо. Це партнери, які десятиліттями формують поняття "текстильної аристократії". У кольорах тримаємося класики, але завжди додаємо один-два характерні відтінки: тютюновий, охра, глибокий зелений. Андрій: Ми часто бували на профільних виставках, стежимо за новинками сезону. Логістика, звісно, ускладнилася з початком війни, але це змусило нас побудувати альтернативні шляхи, зокрема купувати льон українського виробництва. Що прагнете внести в індустрію чоловічої моди? Андрій: По-перше, інтелект. Ми хотіли, щоб наші костюми носили ті, хто не просто має стильний вигляд, а мислить. Щоб одяг говорив про внутрішню стійкість. Андреас: По-друге, свободу. У нас немає одягу "для галочки". У кожному виробі є сенс або кроєм, або деталлю, або культурною алюзією. Ми вплітаємо в колекції українські мотиви, але робимо це тонко. Як сформувалася ваша команда? Андреас: Це, мабуть, найскладніше знайти тих, хто не просто шиє, а творить. Наша команда це кілька десятків майстрів, частина з них працює в ательє у бутиках, частина на нашому виробництві. Андрій: Також є команда стилістів, дизайнерів, закрійників, контент-група, сервісна лінія. І що важливо всі розуміють місію. Ми не просто шиємо піджаки. Ми створюємо одяг, у якому чоловік змінює себе і простір навколо. Чи зменшився склад команди під час війни і чи вплинуло це на якість? Андрій: У перші місяці великої війни частина команди евакуювалася, хтось пішов на фронт. Але якості не знижували, навпаки стали ще уважнішими до деталей. Андреас: Війна загострила відповідальність. Кожен виріб це тепер не просто річ, а внесок у національну економіку. Скільки часу займає створення образу для клієнта і чим керуєтесь у процесі? Андреас: Залежить від складності іноді два-три тижні, іноді два місяці. Але в центрі завжди людина. Ми враховуємо, що це за подія, який стиль життя, який посил має нести костюм. Андрій: Кожен образ це персональна історія, яку ми переписуємо через тканину. Комусь треба м'яко підкреслити статус, комусь зробити естетичну заяву. У нас усе індивідуально, без шаблонів. Ті, хто погодилися, зробили не показ вони зробили маніфест Ви вдягали багатьох знаменитостей, зокрема президента. А кого ще? Андрій: Ми вдячні Володимирові Зеленському за довіру це був символічний момент. Одяг від бренду обирають також голлівудський актор Том Голланд, зірки популярних серіалів від NЕТFLІХ Деніел Френсіс, Оуен Артур, Самюель Арнольд. Андреас: Найкраще працюється з тими, хто відкритий до спільної творчості. Хто довіряє нам, але не втрачає себе у процесі. Це завжди діалог. 2024 року на Українському тижні моди ви представили адаптивну колекцію для ветеранів. Як готувалися і чи не було страху хейту чи відмов? Андреас: Це був без перебільшення наш найсильніший проєкт. Ми хотіли, щоб подіум говорив не лише про моду, а про силу. Бо стиль це не просто про лінії, це про те, ким ти є, навіть після втрати частини тіла. Андрій: Підготовка тривала майже п'ять місяців. Ми зустрічалися з ветеранами, слухали їхні історії. Не всі одразу погоджувалися і це нормально. Це надто інтимно. Але ті, хто погодилися, зробили не показ вони зробили маніфест. І саме тому весь модний світ про це говорив. Ми отримали не хейт, а навпаки вдячність і глибоку емпатію. Чи стало більше пропозицій після показу? Андрій: Безумовно. Прийшли не лише замовлення, а й листи від міжнародних агентів, галеристів, журналістів. Це був момент, коли fаshіоn став мовою суспільної трансформації. Андреас: І ми побачили, що бренд здатен бути не просто комерційним, а культурним явищем. І це, мабуть, наш головний показник. Ви також показувалися в Барселоні та Лондоні. Який був меседж цих колекцій? Андреас: У цих колекціях ми прагнули переосмислити класику зробити її вільнішою, гнучкішою, більш особис­тісною. Нам було важливо показати, що елегантність це не про правила, а про відчуття себе. Андрій: І головне ми показали Україну як джерело сили, культури й сенсу. Говорили не як про країну-жерт­ву, а як про творця. У кожному образі гідність, вкоріненість і сучасність. Це була розмова мовою одягу про свободу бути собою. Який він, портрет клієнта Аndrеаs Моskіn? Андрій: Це чоловік, який сам формує своє оточення. Він уміє мислити, має смак і не боїться бути помітним, навіть коли носить простий монохром. Андреас: Наш клієнт це часто лідер, але притому людина, яка цінує сервіс, комфорт і зміст. У нас купують підприємці, айтішники, нардепи, військові, спортсмени, митці. Ви потрапили у список Nехt-2025 від Fоrbеs. Що довелося пройти, щоб бути серед найвпливовіших компаній країни? Андреас: Багато невидимої праці. Ми помилялися в лекалах, командах, рішеннях. Але завжди поверталися до себе, не зраджуючи ідеї бренду. Андрій: Ми вчилися делегувати, будувати структуру, створювати систему. Fоrbеs це зовнішня оцінка. А наша внутрішня перемога це команда, яка йде разом, і клієнти, які нас носять не заради тренду, а з гордістю. Що готуєте на Тиждень моди 2025? Є вже бачення? Андреас: Так, ми вже у процесі. Колекція буде присвячена Володимирові Івасюку як символу таланту, свободи, недосказаності. Це буде не просто fаshіоn shоw, а синтетичне дійство, яке відобразить нашу історію. Андрій: Ми хочемо поєднати культуру, надію і красу. Це буде колекція, яка вийде за межі моди в наратив, який не залишає байдужим. І ветерани також будуть частиною показу. Які модні поради Аndrеаs Моskіn дає на 2025 рік? Андреас: Простота, але не банальність. Тренчі зі структури, м'який льон, костюми rеlахеd fіt у пастельних і земляних тонах, акцент на текстуру. Андрій: І відходимо від штучного блиску краще м'який матовий шовк, ніж кричущий глянець.

Вшанування пам'яті загиблих це те, що для нашого покоління є пожиттєвим Моя бабуся Геля була першою читачкою кунянської бібліотеки. Вона прищепила мені любов до літератури. Але коли я стала студенткою, ми почали сперечатися. В університеті я відкрила для себе правдиву історію України. Доводила бабусі, що Голодомор організував режим Сталіна. Вона не хотіла мене слухати. Проте її переконало оприлюднення документів про репресованих у 19371938 роках. Серед розстріляних був її батько. Коли почалася російська агресія на Сході України, намагалися підтримувати наших воїнів: готували посилки, діти писали листи. Якось складали посилку для Анатолія чоловіка нашої колеги Галини Твердоли, а вранці дізналися, що він загинув. Після цього навідувалися до Галини Григорівни щодня, хоча вона нікого не хотіла бачити чи з кимось розмовляти. Але ми боялися залишати її саму. Хотілося, щоб Галина Григорівна згадала про свій талант, адже вона знана майстриня. Лише за три роки після загибелі чоловіка вона поступово повернулася до рукоділля. Про початок повномасштабної війни дізналася близько 6-ї ранку. Зателефонував чоловік із рейсу і сказав, що Одеса під обстрілами. Він якраз був там. Свекор забрав мене з дітьми на дачу, а наступного дня зателефонувала колега з відділу освіти й запропонувала організувати пункт волонтерської допомоги. Нам надали приміщення Будинку школярів та молоді, ми склали графік чергування. Так зародився волонтерський осередок і згодом волонтерський центр "Рух нескорених". Домовилися, що я чергуватиму в понеділок 28 лютого. Коли прийшла, весь зал був заповнений: посередині була гора картоплі, далі гора банок із консерваціями. Людей багато, і всі щось робили. Дивлюся, що закрутки заносять і заносять, привозять із сіл вантажівками, гора стає ще більшою, а ладу немає. Вирішила все впорядковувати. Протягом місяця разом із дівчатами та колегою по роботі Ігорем Усенком тільки тим і займалися, що сортували й підписували банки тушонку, салати, компоти, варення. Стояли зігнутими з ранку й до вечора. Коли консервацій стало менше, почала допомагати сортувати одяг. Закрутки заносять і заносять, привозять із сіл вантажівками У той період моя родичка була в Польщі. Вона зателефонувала й запитала, чи не хочу я також виїхати. Категорично відмовилася. Тоді вона сказала, що її колишній роботодавець Конрад Козакевич привозитиме в Україну гуманітарну допомогу та вивозитиме людей. Так він приїхав до нас у Гайсин, і ми цілою командою "Руху нескорених" зустріли його з польським прапором. Це була перша гуманітарна допомога з-за кордону. Одяг, взуття, постільну білизну, ковдри до волонтерського центру приносили гайсинці. Ми називали наш склад бутиком. Спершу за найнеобхіднішим приходили чоловіки, які йшли до війська. Потім ми почали одягати переселенців. Настільки наловчилися, що вже на око могли визначати розмір, як професійні стилісти. Ближче до літа складали подалі зимовий одяг із думкою: "Хай би вже не знадобилося". А тоді знову діставали куртки й пальта. Щоб зібрати кошти на потреби військових, почали організовувати благодійні ярмарки в онлайн-форматі. Місцеві майстри приносили вироби, картини, пропонували участь у майстеркласах. Ця традиція живе досі. Втомлювалися, але намагалися тримати стрій, шукали якісь позитивні емоції. На початку повномасштабної війни до нашої команди приєдналася переселенка з Харкова Людмила Мізяк. Дізналися, що вони з чоловіком розписані, але не повінчані. Жартома запропонували: "Якщо маєте бажання повінчатися, організуємо". Врешті ми влаштували весілля в подільському стилі. Подружжя повінчалося в нашому місцевому храмі Православної церкви України. Біля воріт центру ми зустріли Людмилу з її чоловіком із короваєм, як батько з матір'ю. Співали весільні пісні, покривали. Згодом вони повернулися до Харкова. З часом стало приїжджати набагато менше переселенців. Поновлювали роботу підприємства, більшість із нашої команди повернулася на роботу. Волонтерський центр і досі працює, але там уже задіяно не так багато людей. Проте всі, хто був залучений до "Руху нескорених", продовжують допомагати війську. На око могли визначати розмір, як професійні стилісти У жовтні 2023 року в соцмережах натрапила на благодійну організацію ОВЕС. Вони започаткували акцію "Ворогам кришка". Її суть полягає у зборі пластикових кришечок, а кошти за перероблення йдуть на закупівлю FРV-дронів. Одразу долучилася до проєкту і стала волонтеркою по Гайсинському району. Нас підтримують школи і заклади позашкільної освіти, деякі кафе й магазини, різні установи. Однак, щоб виготовити один дрон, потрібно здати 1 тонну 600 кілограмів кришечок. Нині за кошти з перероблення закупили й відправили хлопцям 168 "пташок". Волонтери відповідальні за якість кришечок, адже для перероблення підходять лише від харчових продуктів. Тому їх необхідно перебрати, відсортувати. Щоб збір був ефективніший, запустила у фейсбуку опитування щодо встановлення в місті металевого контейнера у вигляді серця для збору кришечок. Знайшлися люди, які безкоштовно виготовили це серце. Тепер не менш як раз на місяць вивантажуємо з цього контейнера п'ять ящиків кришечок. Коли привезли перших загиблих у повномасштабній війні воїнів, ми з дівчатами почали виходити з прапорами, щоб віддати останню шану героям. Ходимо на кожен похорон. Багато хто казав мені: "Чому ти туди йдеш? Що ти зміниш? Для чого псуєш собі нерви?" А я по-іншому не можу. Повинна піти та провести полеглого захисника чи захисницю в останню путь. Якось під час прощання із загиблим побачили, що похоронний транспорт стоїть біля бокових воріт, тобто хотіли виносити труну не через центральну алею парку, а через чорний хід. Ми підбігли до розпорядника й почали сваритися. Маємо гідно віддавати останню шану тим, кому завдячуємо своїм життям. Розпорядник буркнув: "Ще баби мною не командували", але дослухався. На жаль, і досі не налагоджено алгоритму оприлюднення інформації про вивезення тіл загиблих із центрального моргу. Ми моніторимо соцмережі й, коли щось дізнаємося, також виходимо з прапорами. Торік ніде не повідомили, що будуть везти полеглого. Пізніше дізналася, що нібито заборонили давати оголошення про масові заходи. Але хіба ж прощання з воїном це масовий захід? Гірко від такої відмовки. Нещодавно ховали військового, який підірвав себе гранатою. Прощалися з ним без почестей. У той момент було найтяжче. У прощальному слові його вчитель сказав, що він був бойовим медиком, мав нагороду "Золотий хрест". Щоб виготовити один дрон, потрібно здати одну тонну шістсот кілограмів кришечок З моєю подругою, волонтеркою Вітою Долею давно думали, що в Гайсині варто щодня нагадувати про загальнонаціональну хвилину мовчання. У січні виготовили плакати. Дружина полеглого воїна, голова Гайсинського осередку Ради родин загиблих захисників і захисниць України Тетяна Чурікова й керівниця Об'єднання матерів і дружин захисників України у Вінницькій області Лілія Кузьменко написали запит до місцевого керівництва, щоб поліція перекривала рух транспорту о 9:00. Їм вдалося цього домогтися. Але поліція зупиняє транспорт, а пішоходи взагалі не реагують. Щоб привернути увагу людей, 17 березня ми вперше вийшли на центральну вулицю з прапорами і плакатами. Відтоді робимо це щодня. Переживали, як нашу ініціативу сприймуть гайсинці. Досі трапляється по-різному. Дехто плаче, дякує, є такі, що не зупиняються. Проте ми нікого не змушуємо, лише хочемо навчити правильно реагувати на хвилину мовчання. Зворушило, коли подруга розповіла, як вона з донькою лежала в лікарні, а о 9-й годині всі діти без нагадувань встали з ліжечок, щоб вшанувати загиблих. Нині активістів стало значно більше, приходять матері та дружини загиблих воїнів, приєднуються працівники магазинів, аптек. Ми замовили чотири великих банери й маємо 20 прапорів та портативну колонку, з якої лунає запис хвилини мовчання. Хоч іноді закрадається думка: а якщо поліція не перекриє руху, чи зупиняться люди? Маємо розуміти, що вшанування пам'яті загиблих це те, що для нашого покоління є пожиттєвим.

"Наташа" виклав патронами на земляній стіні бліндажа 35-річний Сергій Гіренко головний сержант роти мотопіхотного батальйону 32 окремої механізованої Сталевої бригади. Згадував дружину. Фото з написом зберігає в телефоні &еnsр;Це був початок грудня 2022-го в районі Білогорівки на Луганщині. Ми тоді ще називалися 41 окремим стрілецьким батальйоном, розповідає Сергій. &еnsр;Треба було якнайдовше тримати позицію на перехресті посадок. Ця ділянка вже тричі переходила від нас до ворога. Кругом лише голі стирчаки двометрові все, що лишилося від дерев. Отримали завдання відновити бліндаж, у якому лежав наш загиблий. У перший рік війни хлопці ще були забобонні й не хотіли рити саме в тому місці, а я взявся, бо в одну яму снаряд двічі не падає. Не гребував і покопирсатися в наплічниках убитих постягував усі знайдені патрони й гранати, аби не носити на собі зайвий раз 3 кілометри під обстрілами. Від опадів накрився плівкою, закидав згори гілляччям і землею. Якби попритягував товсті колоди, яких довкола вистачало, то демаскував би позицію. Саме в тому нашвидкуруч облаштованому укритті Сергій і прийняв бій. Штурм тривав з дев'ятої ранку до шостої вечора. &еnsр;Ворог підходив на відстань 710 метрів, продовжує боєць. За кількістю голосів здавалося, що проти нас ціла рота. Стояв на колінах на купі гільз і стріляв. Артроз заробив. На мою позицію підходила й підмога з боєприпасами. Наприклад, "Док" санітарний інструктор. У нього куля пробила каску, вийшла ззаду, лишила подряпину на лисині, а він, наче нічого не сталося, насипає в бік п&hеllір;рів. Ми вистріляли все. Гільз було цілі гори. Тоді товариш почав виймати патрони з імені "Наташа", протирати від землі й заряджати магазини. Коли вже все БК скінчилося, а ворог продовжував тиснути, Сергій згадав про хімічну гранату К-51 зі сльозогінним газом. &еnsр;Мені командир казав: "Викинь, закопай десь її, не користуйся". Але я зберіг. І коли вже не було чим відбиватися, а мої хлопці були в тиловому бліндажі, я жбурнув. Сам із товаришем відійшов. Чули, як орки почали верещати: "Гази!" На якийсь час стало тихо, наче в церкві. Ми пробігли 30 метрів до бліндажа. Довелося туди, як у воду, стрибати. Упав головою донизу, ноги стримлять, і перевернутися не можу так набито людей. Кричу: "Переверніть!" Там були ВОГи до мого шестизарядного гранатомета "Бульдог" єдина зброя, до якої залишилися набої. Зарядив, вийшов на зв'язок: "Відходимо немає чим вести бій". Потім дивлюся: туман запливає і в наш бліндаж, починаємо плакати, газ очі виїдає, дихати нема чим. Скомандував: "На вихід!" Метрів за 50 від нас засів ворожий кулеметник із РПК. Вистрілив по ньому. Вибігли на дорогу. Хлопців відпустив уперед, а сам ішов ззаду. Якраз шість гранат і вистачило, щоби прикрити відхід. Нас вийшло 16 осіб. У тому бою всі отримали як мінімум контузії. Мене самого раз так струсонуло, що аж перевернуло, лице запекло. Пів години нічого не бачив. Але найбільше пишаюся, що ані в цьому, ані в усіх наступних бойових виходах у мене в підрозділі не було жодного загиблого. Сергій зізнається, що акумулювати всі внутрішні ресурси, діяти раціонально в бою йому допомагає страх. &еnsр;Боюся потрапити в полон чи загинути й не повернутися до сім'ї. Я одружився з Наталею, в якої вже було двоє дітей. Коли почалася повномасштабна, померла вдова її брата, в якої теж була дитинка. Всиновили. Усіх дітей вважаю своїми. Рідні Сергія чекають на нього в селі біля Ставища на Київщині. &еnsр;До війська працював на землі. І після перемоги мрію повернутися до свого господарства, а це 12 гектарів, свиней вирощували. Маю позивний "Агроном". Навіть коли з ТЦК подзвонили, то якраз трактором сіяв ячмінь. Нині Сергієва 32 окрема механізована Сталева бригада стримує ворога на покровському напрямку.

Наш найкращий волейболіст грати відмовився Капітан національної волейбольної команди Олег Плотницький відмовився виступати за головну команду України. Новина стала чи не найгучнішою сенсацією в нашому волейболі. Гравець високого міжнародного класу, який уперше в історії незалежної України вивів волейбольну команду до фінальної час­тини світової першості, де українці зупинилися за крок до медалей, який перебуває у розквіті сил і є одним із провідних гравців найсильнішої у світі італійської ліги, раптом відмовляється грати за свою країну. Офіційно Плотницький цього так не назвав. За його словами, він "припинив кар'єру у збірній України". Це звучить більш пристойно, але означає те саме. Одразу хочу відкинути звинувачення у відсутності патріо­тизму, які прогнозовано пролунали й іще лунатимуть на адресу Плотницького найближчим часом. Тому що це щонайменше несерйозно. Кожен, хто хоч раз стикався зі збірними України з будь-якого виду спорту, розповість вам чимало цікавих історій, які в нас не заведено виносити на публіку. І про патріотизм у цих історіях не буде жодного слова. Слова будуть про гроші. І це нормально, коли розглядати виступи за національну команду країни не в колишніх традиціях "совєтского спорта", а в сучасних реаліях. Так уже склалося, що сучасний український спорт зародився і розвивався до світових вершин у рамках спорту комуністичної імперії. Тоді для спортсменів і не лише не існувало будь-якого вибору. Вершиною кар'єри для кожного спортсмена був виступ за збірну Радянського Союзу. Він, окрім престижу, приносив недоступні для всіх інших можливості від отримання поза чергою безплатного житла до поїздок на змагання за кордон. Тоді у збірну хотіли всі, і про щось інше не було й мови. Звісно, що про жоден "совєтскій патріотізм", вигаданий комуністичними пропагандистами, ніхто всерйоз не думав. У тих збірних були і грузини, й узбеки, й естонці, й українці, й усі інші, яких збірна команда приваблювала вищезгаданими благами, а не можливістю захистити "честь страни". Зовсім не так було і є у вільному світі. Там до "спортивної" національності ставляться спокійно. Нікого, наприклад, не бентежить, що за Катар на світових змаганнях не виступає жоден спортсмен, народжений у цій багатій грошима, але бідній на спортивні таланти країні. У нас те саме: ніхто не обурюється, коли за українські збірні з футболу, баскетболу, настільного тенісу та багатьох інших видів спорту виступають іноземці, яким як виняток видали українські паспорти, порушили свої ж закони й Конституцію. Видали українські паспорти, порушили свої ж закони й Конституцію Та повернімося до наших національних збірних. На відміну від СРСР, ці команди, за невеликим винятком, не мають належного державного фінансування. Того, що є, часто не вистачає на найнеобхідніше. Про те, як тренери і спортсмени національних збірних України здобувають своє фінансування, можна писати детективні та пригодницькі романи та знімати серіали. Однак не всі види спорту організовано так, що міжнародного успіху можна досягти, винятково виступаючи за національну збірну. Нікого чомусь не дивує, що провідні українські тенісисти й тенісистки приїжджають чи ні грати за збірну лише на власне бажання. Точніше, на бажання своїх агентів та менеджерів. Слід розуміти: щоб стати атлетом світового рівня, треба присвячувати тренуванням багато годин на день із раннього дитинства. Більшість із наших спортсменів пізнавала цей світ із вікон спортзалів та автобусів, які возять їх на змагання та турніри. Як і в будь-якому шкільному класі, серед спортсменів є і особи з високим рівнем розвитку, і навпаки. Саме тому я завжди з іронією ставлюся до "заяв спортсменів" із тих чи тих громадських чи політичних питань, у яких вони мають повне право нічого не тямити. Те ж саме і з патріотизмом. Коли у спортсмена є вибір виступати за команду країни, в якій є шанс щось виграти, чи за рідну країну, де таких шансів немає, вибір буває далеко на завжди на користь Батьківщини. Якщо простіше: комусь виступи за збірну допомагають робити кар'єру й заробляти гроші, а комусь заважають. Упевнений, що ті волейболісти закордонних клубів, які згодилися приїхати до збірної України, мають на це кожен свій резон. І честь прапора в цьому резоні ледь не на останньому місці. Бо йдеться про гроші, а честь прапора безцінна.