Gazeta.ua

Квитки на потяг "Маріуполь Львів" та відповідно "Львів Маріуполь" на 4 і 7 березня 2022-го зберігає 58-річний Сергій Кащенко з міста Ладижина на Вінниччині. Він із дружиною планували поїхати до Львова в гості до доньки. &еnsр;Наприкінці 2021-го запустили цей потяг, і його маршрут пролягав якраз через наше місто. Їхати зручно, бо без пересадок, розповідає Сергій Пет­рович. На початку лютого за ковідну тисячу купили квитки й чекали зустрічі з донькою. Проте через початок повномасштабної війни наші плани було зруйновано. Потяг "Маріуполь Львів" одразу став евакуаційним, а потім його взагалі скасували. Думки, щоб тікати від війни з Вінниччини до Львова, не виникало. Не хотілося залишати дім і роботу. Сергій Кащенко 32 роки працював слюсарем із ремонту обладнання на місцевій теплоелектростанції. Вийшов на пенсію у квітні 2023-го. &еnsр;Восени 2022 року росіяни почали атакувати ТЕС. Били ракетами і дронами. Спершу обстрілювали підстанції, а в січні 2023-го вдарили по турбінному цеху. Все обвалилося. Доводилося розбирати завали. Через фізично важку роботу зірвав спину й руки. Тоді вирішив зайнятися здоров'ям і вийти на пільгову пенсію, бо мав на це право давно. Спокою і досі немає. Два попередніх роки через атаки по ТЕС були змушені жити без світла й опалення. Особливо серйозна була руйнація в березні 2024-го. Тоді постраждали всі енергоблоки.

Яна "Мультик" півтора року воювала оператором FРV-дронів Війну зустріла в Херсоні, вдома в бабусі. Батько зателефонував о 5-й ранку, а я не почула. За годину передзвонила. Тато каже: "Війна. Збирай речі, документи, малу і їдьте за кордон". Я зателефонувала колишньому чоловікові, бо дитина була в нього. Сказав, що вони з донькою в безпеці. Заспокоїлася й пішла проситися до хлопців у херсонську тероборону. Не взяли, бо щойно відбулася трагедія в Бузковому парку, де росіяни розстріляли наших беззбройних хлопців із ТрО. Ти маєш ілюзію, що знаєш місто й краще готовий за росіян, але насправді це не має значення. Коли ворог заходить, найперше залякує населення, щоб унеможливити будь-який опір. Убивство хлопців у парку було частиною цього плану. Перші відчуття страх і нерозуміння. Місто залишилося сам на сам із ворогом. Одна справа, коли комендантську годину оголошує твоя держава, а зовсім інша коли чужа армія. Росіяни нишпорили містом у пошуках АТОвців, їхніх дорослих дітей і патріотично налаштованих містян. Перше, що стається в окупованому місті, припиняється нормальне постачання продуктів. Великі черги, продавці на власний розсуд визначають норму, щоб вистачило всім. Наступна несподіванка кількість представників "рус­ского мира", ждунів. Із тих, хто залишився в окупованому Херсоні, їх було не менш як половина. Коли в листопаді 2022 року я знову приїхала до звільненого міста, то усвідомлювала, що роботи з виявлення російських шпигунів тут більш ніж достатньо. Ворог не очікував, що в Херсоні зберуться люди й організовуватимуть мітинги з українськими прапорами. Вони намагалися з нами говорити, але не мали ніяких аргументів, окрім одного: "Ми прийшли вас звільнити". Усвідомлення того, що люди в місті не потребують їхнього звільнення й гонять назад у Росію, стало шоком уже для них. Особливо їх дивували вороже налаштовані українські дівчата. Ми, мовляв, такі красені приїхали, а нас заплювали. Перших півтора місяця повномасштабної війни я листувалася з батьком, який був в українській армії, до цього воював у зоні АТО. Дочекалася моменту, коли ворог розпочав у місті фільтраційні заходи, й наважилася на переїзд. Напередодні від'їзду до Миколаєва стерла все листування з татом. На бажання росіяни могли би його відновити, але мені пощастило, що не перевіряли. Загалом із Херсона до Миколаєва добиралася 7 годин замість звичайних 40 хвилин. Коли побачила перший український блокпост, не стрималася й розплакалася. Важко передати словами почуття людини, яка після окупації нарешті бачить воїнів своєї рідної армії. Найперше усвідомлення, що страхи закінчилися. Коли ворог заходить у місто, найперше він залякує місцеве населення Під час зустрічі з батьком одразу заявила, що хочу бути в армії й воювати. Порадив охолонути й подумати бодай п'ять діб. Але цей час ніяк не міг вплинути на мою рішучість я бачила 59-ту мотопіхотну бригаду, хотіла тут залишитися, боротися й допомагати. Починала з елементарного просила показати зброю й учити нею володіти. Вчилася тримати, потім їхала в тир стріляти. Опановувала тактичну медицину. Розуміла, що прилетіти може й у Миколаєві і я мушу не розгубитися. Найбільше боялась уклякнути й нічого не робити. Потім потихеньку здолала свій страх. Перший досвід посада бойового медика у штурмовій групі. Напередодні пройшла спеціальне навчання. На цій посаді пробула вісім місяців і буквально вигоріла емоційно перестала спати, їсти, почувалася надзвичайно виснаженою морально. Не можу сказати, що мене зламав якийсь конкретний випадок. Швидше, був накопичувальний ефект. У якийсь момент командир це помітив і запропонував перевчитися на пілота БпЛА мовляв, сидітимеш на позиції, не чутимеш стогонів і криків, а робитимеш величезну роботу нищитимеш техніку й живу силу. На початку навчання на оператора FРV-дрона було важко, бо ніколи не мала такого досвіду. Перший тиждень роботи на симуляторі я навіть не могла рівно полетіти. За це просто з'їдала себе. Однак завжди знаходилися люди, які підтримували. Хлопці казали: "Яно, ти була медиком, ти маєш бойовий досвід, зберися, у тебе все вийде!" Після 4 годин щоденних занять я залишалася на додаткові тренування. Потім попросила брати додому пульт і тренувалася вдома. Зрештою другого тижня я таки полетіла. А після закінчення тритижневого навчання першою здала іспит. Тобто біблійний вислів, що останні стануть першими, я втілила в життя буквально. Після навчання настав час застосувати знання на практиці. Виїздила з хлопцями на позиції, вивчала, як вони працюють, принцип роботи станції. Допомагала щось підносила, підключала. У травні 2023 року мене вперше взяли на позицію як пілота. Сказали: ти робиш добрі речі, треба почати воювати по-справжньому. Під час зустрічі з батьком одразу заявила, що хочу бути в армії й воювати Мій перший трофей кимсь ушкоджений ворожий танк, під яким ховалися росіяни. Спочатку їх помітили хлопці на розвідувальному мавіку. Штурмани мене навели на ціль, і я вдарила з тилової сторони під башту. Росіяни пізно почули звук прильоту й намагалися вискочити з-під ураженого танка. Спроби не були вдалі вибух накрив усіх. Така удача додала впевненості влучила, значить, усе добре. Наступний виліт, і знову влучання цього разу у ворожий бліндаж. А в третій виліт я промахнулася. Образа була страшенна. Уже згодом дізналася, що таке трапляється через масу причин ту ж протидію РЕБ. Однак після першого промаху повернулися сумніви, які знову довелося долати. Перед пораненням намагалася досягнути позначки 70 відсотків влучань. Удача пілота залежить від багатьох складових дальності вильоту, протидії ворожого РЕБ. Загалом FРV-дрон може летіти на відстань до 18 кілометрів. Усе залежить від модифікації пташки. Антена може бачити й на 50 кілометрів, але, скажімо, в дронах на оптоволокні є обмеження довжиною дроту. Літати на оптоволокні навчаюся в Києві, в перерві між реабілітацією після поранення. Це зовсім інший досвід, враховуючи те, що засоби РЕБ не можуть їх заглушити й картинка в пілота значно якісніша. Хоча принцип роботи схожий, додається тільки котушка з оптоволокном. Маю достатньо влучань по живій силі. Найбільше по бліндажах. Дехто з колег-операторів переймається: "Я вбив росіянина, а в нього, можливо, є сім'я". Намагаюся собі голову таким не забивати. Знаю, що завтра так само мушу якісно виконати свою роботу, як і сьогодні. А її виконання залежить від багатьох чинників погоди, стану техніки, твого душевного стану. Керівництво мене не виокремлює з-поміж інших. А якби раптом виокремлювало, то мені це не сподобалося б. Якось спілкувалася з одним керівником, а він здивовано питає: "Мультик, а ти що, дівчинка?" Кажу: "Так, але ви не звертайте уваги". У своєму колективі я не одна, є ще жінка бойовий медик. Трапляється, накриває психологічна втома від того, що бачиш поруч тих самих людей. Але всі проблеми можна розв'язати. Методи традиційні музика, вечірні прогулянки, якщо є така нагода. Як казав механік із фільму Леоніда Бикова "У бій ідуть одні старики", найважче в нашій роботі чекати. Сидиш, спостерігаєш за норою росіян, а вони не виходять. Інколи звертаєшся до них подумки, як до риби на риболовлі: "Вийди, будь ласка, хіба тобі важко, я в тебе влучу один разок!" Є одна річ, якої я не сприймаю категорично, самодурів у командуванні. Слава Богу, їх не так багато, як це здається стороннім людям не більш як 10 відсотків. Дратує, коли підводить техніка. Ти вийшла заряджена на роботу, а раптом станція не працює згоріла деталь чи перервався якийсь дріт. Думок змінити професію не маю. Тато інколи каже, що варто пересісти на літаки-розвідники й бути далі від лінії фронту. Але я не хочу. Маю бути ближче до ворога, подобається саме робота оператора FРV-дрона, хоча це небезпечно. Зазнала поранення, бо ворог виявив нашу антену. Далі вирахувати нас уже було справою техніки. Сни на війні сняться віщі та яскраві. Не про мирне життя, а про війну За декілька днів до поранення наснилося, що в мене влучили і я втратила голос не можу кричати. Взагалі сни на війні сняться віщі та яскраві. Не про мирне життя, а про війну. Якось мені наснилося, що зникла одна з наших груп, і того ж дня вони справді зникли безвісти. Поранення це боляче. Шок, море крові. Мої руки й обличчя нагадували суцільну криваву масу. Очі були закриті, і я як медик не могла оцінити ситуацію. Сиділа й перераховувала пальці на руках, чи всі на місці. Хлопці кинулися, але трохи розгубилися. Запитують: "Що робити?" Кажу: "Хапайте під плечі й виносьте". Я їх розумію, бо, коли вперше на війні побачила скривавлену людину, теж так заціпеніла. Наступного четверга мені у Львові ставитимуть другий слуховий апарат на праве вухо. Від вибуху в мене розірвало барабанні перетинки. Тому мене оперували й на одне вухо поставили апарат. Невдовзі ставитимуть другий, бо я маю добре чути дрони. У долоні була дірка, й сама рука була чорна й обгоріла. Маю ще багато разів приїздити до свого професора, доки на руці не зникнуть рубці. Маму до новини про поранення готувала заздалегідь. Говорила, що я на війні й тут усе може статися. Нині мама розуміє, що мене від поїздки на фронт неможливо відмовити. Перед моїм пораненням росіяни поранили й нашого штурмана. Буквально за п'ять-шість днів. До полонених росіян я вже не маю злості. Ненавиджу їх, коли вони самовпевнено ходять зі зброєю на моїй землі. А коли він сидить зв'язаний, принишклий і знищений морально, не маю сил ненавидіти його. За півтора року моєї роботи оператором я стала вправнішою, це безумовно. Хоча літати тепер набагато складніше. З'явилася нова техніка FРV із тепловізорами. Можна вдень і вночі сидіти й видивлятися ворога. Взагалі глядачем бути цікавіше я багато спостерігала за роботою справжніх майстрів, намагалася перейняти елементи їхньої техніки, залітати туди, куди раніше не наважилася б. Зазвичай шукаємо цілі й працюємо по ворогу в 56 кіло­метрах від нас. Колись ганяла їх полем і не помітила, як відстань скоротилася до 3 кілометрів. А попереду мене ще сидять пілоти мавіків, і росіяни їх могли помітити. Ого, думаю, треба вас відігнати подалі, бо не хочу тут бачити. 2024 року вони змінили тактику. Раніше були штурми з танками й іншою технікою. Торік пішли хвилі піхоти. Ти їх б'єш, а вони лізуть, немов таргани. Учора ми знищили масу живої сили, а сьогодні вже нова порція пхається. Хто це, я не знаю. Хлопці казали, що на нашому напрямку сунули вагнерівці. Не стверджуватиму, бо я їхніх документів не бачила. Взагалі люблю свою роботу за те, що не бачу ворога наживо. Я не чую їхніх криків, стогонів, мені нормально. Вдяглася по формі. Помітила, що дорогою від мене сахаються чоловіки Ті, хто хочуть миру, мають змусити Росію повернути нашу територію. Тоді буде мир. І хай ворог забирає до себе й ждунів. Хочуть у Росію нехай їдуть туди й насолоджуються. Якщо ми програємо, нас просто знищать. Не знаю, чи це вони зроблять старими способами голодомором, репресіями, чи вигадають щось нове. Але знищуватимуть без жалю, перед цим помучивши досхочу. Для українців росіяни найзаклятіші вороги. Скільки вже було історій з відрізаними головами? Які можуть взагалі бути ілюзії? Думаю, що одного прекрасного ранку ворог надломиться. Уяви не маю, що має цьому передувати, але так повинно статися за логікою подій. 1917 року вони зробили революцію, бо до Петрограда не завезли хліба. 1991-го не змогли скинути Горбачова й Радянський Союз розпався. Я не знаю, що має статися цього разу, але вони знову програють. Мрію про це. Якось у Києві йшла на церемонію нагородження. Вдяглася по формі. Помітила, що дорогою від мене сахаються чоловіки. Зрозуміла, що вони думають, ніби я з ТЦК. Подумки кажу кожному: "Та заспокойтеся, я не забиратиму вас на війну". За винятком невеликого періоду 2022 року, коли ми були на херсонському напрямку, я весь час на Донеччині. Тут війна набагато інтенсивніша й бої набагато жорстокіші. 26 лютого закінчується моя реабілітація і я повертаюсь у свою частину. Передплатити журнал "Країна"

Весільного вінка не викидали й нікому не позичали З початком повномасштабної війни було важко ­віднайти психологічну рівновагу. Якось у фейсбуку побачила, що одна майстриня пропонує придбати майстерклас із виготовлення весільних воскових віночків. Вона збирала кошти як волонтерка. Мій брат купив доступ до цього майстеркласу й подарував мені. Опанувала ази виготовлення, почала читати на цю тему, розглядала старовинні світлини. А коли з'явилися перші результати мого захоплення, зрозуміла: я вже не можу цього не робити. Плетіння вінків дарує спокій. Навіть коли втомлена, для хобі є сили. Дізналася, що восковий весільний віночок з'явився в Україні не так давно наприкінці ХІХ століття. Вважається, що моду на такі прикраси запровадила королева Великої Британії Вікторія. 1840 року вона наділа тіару з флердоранжем (білі квіти помаранчевого дерева або штучні квіти такого ж вигляду. Країна) на весільну церемонію. Усі були в захваті від вигляду нареченої, дівчата прагнули також мати королівську прикрасу. Але флердоранж був рідкісний і дорогий, тому модниці знайшли альтернативу весільні віночки з воску. Європейська тенденція дійшла й до України. Українки робили вінки, використовуючи не лише віск, а й обгортки від шоколаду, блискучі папірці, намистинки, пофарбовану стружку від дерева. Листя кукурудзи висушували, потім розмочували й виготовляли різні квіти. Але класичні варіанти створювали з воску чи парафіну та паперу. Щоб виготовити такий вінок, достатньо мати дріт, папір, парафін чи воскову свічку. Я купую косметичний парафін, він білосніжний і приємно пахне. Пробувала робити зі свічки, але вона має молочний відтінок. Проте дехто і прагне досягнути такого кольору, щоб було схоже на вінтажну річ. Іноді на бажання додаю кольорові деталі. У кожної майстрині свій секрет створення вінків. Але в будь-якому разі роблять їх нешвидко. Спочатку потрібно сформувати восковички, що нагадують краплинку. Для цього почергово вмочують дріт у гарячий віск чи парафін і холодну воду, доки не наросте кулька. Важливо підібрати правильну температуру, бо якщо парафін гарячий, то не буде налипати на дріт. Створення однієї восковички займає 510 хвилин. Але процес захоплює. Іноді можу просидіти до першої чи другої ночі, не помічаючи плину часу. Ніколи не сідаю сплітати вінок, коли не маю настрою. Навіть якщо всі деталі готові, можу чекати й тиждень, перш ніж відчую: сьогодні є натхнення. У процесі плетіння часто ловлю себе на думці, що усміхаюся. У той момент, коли вимальовується готовий виріб, відчуваю ейфорію. Не можу назвати якусь свою улюблену роботу. Найперший мій віночок, можливо, не був досконалий, але він вселив віру: я можу це робити. Одну модель я повторювала декілька разів. Вона має справді вишуканий вигляд білі китиці восковичок, червоні квіти та срібне листя. Спершу такий вінок попросили виготовити дівчата з Чернігівського академічного народного хору, потім були інші замовлення. Але вони ніколи не були точно однаковими. Відтворювала подільські автентичні вінки для музею у Вінницькій області. Часто виготовляю для діток і молодих дівчат для фото­сесій. Замовляють наречені. Дехто просить до весілля ніде не викладати фото робіт. Наречена, щоб не пошкодити вінка, спала сидячи До речі, в різних регіонах України весільні воскові вінки мали свої характерні особливості. У деяких селах їх надівали горизонтально й називали коронами, в інших як обручі. Вважали що вищий вінок, то багатший, тому часто їх робили дво-, три- або й чотириярусними. Але спільними для всіх були елементи з восковичок. Наречені надівали вінок зі стрічками, а ближче до 1940-х з'явився вельон. Крім воскових прикрас, мені подобається віночок з "цукерками", який робили на Одещині. Він великий, яскравий, із кольоровими паличками-"цукерками". Їх виготовляли з вати й загортали в гофрований папір. На ньому немає квітів, але є різні деталі з маленьких восковичок. Вивчаю технологію виготовлення цього вінка, щоб теж його відтворити. Справді унікальними весільними вінками є ключівські. Їх виготовляли лише в двох селах Великому Ключеві й Малому Ключеві на Івано-Франківщині. Плели такі вінки з гусячого пір'я, й виходили вони досить масивними, вагою майже кілограм. Наречена не могла його сама надіти це був тривалий процес із залученням майстрині. А ще зазвичай весілля святкували два дні, тому наречена, щоб не пошкодити вінка, спала сидячи. Раніше весільного вінка не викидали й нікому не позичали. Дівчина могла вийти заміж у звичайній сукні, але на вінок намагалися зібрати гроші чи віддячити майстрині продуктами. Після весілля його закладали під скло в іконі і зберігали. Саме тому, незважаючи на крихкий матеріал, так багато вінків дійшло до нас. Зазвичай у селах їх виготовляла заміжня жінка. Люди придивлялися, щоб майстриня була зі щасливою долею мала хорошого працьовитого чоловіка, багато дітей, добре господарство. Якщо жінка була вдова чи заміжня за п'яницею, то це була пересторога у вінок наплете погану долю. Вінок міг бути не тільки в наречених, а в будь-якої дівчини. Влітку дівчата здавна плели вінки з квітів, а взимку чи напровесні на свята прикрашали голови восковими. Але ці вінки були не такі ошатні, як у наречених. Мрію відтворити весільний вінок своєї бабусі, вони з дідусем одружилися 1939 року. Світлина не дуже чітка, але я розумію структуру віночка. Він у стилі 1920­1930-х по боках були букетики, від яких звисала подовжена деталь "берізка".

У дитячих будинках діти перебувають родинними групами по троє-четверо У моїх батьків шестеро дітей, й історія нашої родини це про турботу й любов. Певно, понад 20 років тому ми з мамою прогулювалися, і я сказала, що хотіла б знайти немовля, щоб піклуватися про нього так, як вона про нас. Це була дивна мрія для дитини, проте мама не висміяла мене. Бачила, що в мені проростають зернята їхнього виховання. Із майбутнім чоловіком вперше побачилися на молодіжній зустрічі в церкві. Тоді мені було 15 років. Він був видний, а ще немісцевий родом з Одещини. Якось на одній із промов він процитував якусь кумедну казку, чим розсмішив. Ми дружили не один рік, а потім почали зустрічатися. ­2011-го, якраз на моє 20-річчя, одружилися. Власними силами почали будувати дім. Даніїл практично все робив сам. Своїх дітей довго не було. Для когось це стало би трагедією, але для мене це був своєрідний знак: маю здійснити свою дитячу мрію і врятувати когось від сирітської долі. Спочатку чоловік скептично поставився до думки про всиновлення, адже інша молодь прагнула подорожувати й розважатися. Проте я показала йому відео про сиріт і він повністю мене підтримав. Наш шлях до омріяного батьківства почався 2018 року. Спершу ходили в соцслужби, дізнавалися інформацію. Потім протягом майже двох років збирали купу довідок. Було нелегко, бо часто чули "прийдете іншого разу", "це нам не підходить", "переробіть". Бюрократія з документами виснажувала, здавалося, що це ніколи не закінчиться. Нарешті 7 листопада 2021 року отримали висновок: можемо стати всиновителями. Проте виникла інша проблема. Нам дали висновок на можливість всиновлення одного чи двох малюків, а в дитячих будинках діти перебувають родинними групами по троє-четверо. І ми не мали права розглядати їх, бо не було відповідних документів. Знову розчарування. За декілька місяців почалася повномасштабна війна, припинили працювати суди, вся система зупинилася. Подумалося, що всі зусилля були даремні, мрія так і не здійсниться. Маю здійснити свою дитячу мрію і врятувати когось від сирітської долі На сьомий день великої війни нам подзвонили й запитали: "Ви в Україні? У нас добра новина. Приїжджайте в лікарню. Є хлопчик". Це було диво і справжнє щастя в нашій сім'ї з'явився Андрійко. Йому був рік, він був маленький, з нежитем і по-дорослому задумливим поглядом. Андрійко не мав статусу на всиновлення, і ми взяли його під опіку, адже також проходили відповідне навчання. Уже три роки молимось і надіємося, що зможемо його всиновити. Випадково дізналися, що у Вінницькій області є три сестрички. "Три це небагато", сказав Даніїл, й ми почали перероб­лювати документи для всиновлення. Разом із підготовкою документів потрібно було збільшувати житлову площу. Паралельно збирали довідки й облаштовували другий поверх будинку. 19 квітня 2023 року в нас був готовий висновок на всиновлення трьох дітей. Того ж дня ми поїхали знайомитися з дівчатками з гарними іменами Злата, Аніта й Аміра. На той час їм було 2, 3 і 4 роки. Ми зустрілися з дітьми в кабінеті виконувача обов'язків директора дитячого будинку. Дівчатка були кумедно одягнуті в сарафанах поверх штанів. Коли зняли шапки, ми побачили поголені голівки. Налякані, менша дівчинка розплакалася. Хоч насправді діти були в хорошому сучасному закладі, але це не зрівняється з родинним теплом. Малеча багато пережила смерть матері, інтернати. Хотілося подарувати щасливе дитинство, допомогти побороти всі травми. З першого дня дівчатка почали називати нас мамою і татом. Вони чекали нашого приїзду й весь час просили привезти їм бантики, хоч і зав'язати їх не було як. Процес усиновлення йшов довго майже чотири місяці. Було декілька засідань судів. Чомусь із першого разу не могли вирішити, чи варто дітей давати нам, чи краще залишити в дитячому будинку. Бюрократія з документами виснажувала, здавалося, що це ніколи не закінчиться Дівчатка почали змінюватися. У них з'явилися емоції, блиск в очах, вони стали живими. Після дитячого будинку вони були ніби заморожені. Якось на день народження Аміри вирішила влаштувати сюрприз: прикрасили будинок кульками, були подарунки, я спекла торт з єдинорогом. Дівчатка, коли це побачили, не виявили жодних емоцій. Дивилися на все великими очима. Тепер розумію: вони не знали, як реагувати. Нині це звичайні здорові діти, які галасують, пустують і мають свою думку. Аміра ходить у перший клас. З молодшими займаюся вдома, боюся, щоб дитячий садочок не асоціювався з інтернатом. Хочу прищепити дітям любов до музики. Дітки займаються вокалом, Аміра навчається гри на фортепіано в музичній школі. Вона, хоч і наймолодша у своїй групі, проте єдина виступатиме на концерті. Не приховую від дітей, що не я їх народила. Нещодавно малюки запитали: "Мамо, де ти нас народила?" Я відповіла: "Ви всі народилися в лікарні, але не я вас народжувала. Мама просила в Бога, щоб послав їй Аміру, Аніту, Злату й Андрійка. І це сталося". Хоч діти ще малі, все одно привчаю їх до домашніх справ. Вони прибирають зі свого обіднього столу, підмітають, розвантажують посудомийку, складають іграшки й одяг. Це їхні обов'язки, й вони виконують їх із задоволенням. Дітей треба заохочувати змалку, бо, коли підростуть, важче буде прищепити їм відповідальність. Хотілось би, щоб люди змінили ставлення до всиновлення. Не потрібно боятися і говорити про чужі гени. Усі діти потребують любові. На шляху до своєї мрії ми переконалися, що дітки, яких виховують у родині чи патронатній сім'ї, значно щасливіші, ніж ті, хто зростають у закладах. Коли ви обираєте стати батьками, то обираєте любити, весь час діяти й робити все можливе для дітей. Любов це турбота одне про одного та взаєморозуміння. Дякуючи чоловікові, знаходжу час на себе. Він організовує мені відпочинок, а якщо сам не може побути з дітьми, то платить за послуги няні. Щоб трохи переключитися з домашніх клопотів, займаюся спортом, ходжу на прогулянку чи масаж. Мама, щоб бути в ресурсі, має бути щаслива в різних сферах.

Завдяки незалежним медіа в нас не відбулося монополізації інформаційного простору Ваші батьки актори, а ви пішли в журналістику. Рідні поставилися з розумінням? &еnsр;Обрала журналістику радше як можливість писати. Мене з дитинства цікавила література й те, що тепер називається сrеаtіvе wrіtіng. Оскільки такого факультету тоді не було, то пішла на журналістику. Уявляла майбутню роботу в якомусь товстому журналі з розмовами про літературу у прокуреній редакції. Насправді середовище батьків було акторсько-письменницьке. Мама працювала в Літературному театрі "Слово" при Спілці письменників, тому я в дитинстві вешталася і за лаштунками театральної сцени, й у спілчанському ресторані "Еней" на теперішній Банковій. Пригадую, мені було років 7, я сиділа, щось малювала за довгим дерев'яним столом у "Енеї", доки мама була на репетиції. До мене підсів Юрій Мушкетик з обідом на таці і, щоб якось розважити, запитав, ким я хочу стати, коли виросту. Мені так хотілося його вразити, що пригадала незрозуміле слово, яке мені звучало грандіозно, й відповіла, що хочу бути міністром проституції. Мушкетик упав на стіл від реготу. Мені було також кумедно з того, як він заходиться від сміху, й ми реготали разом. Сміялися люди й за іншими столами. Дорогою додому мама допитувалася, звідки я знаю це слово, й бідкалася, що це ж тепер буде вічним анекдотом про неї. Але я була цілком задоволена, що справила таке незабутнє враження, тобто сприймала це як момент слави. В юності були плани на театральний, але батьки дивилися на це без ентузіазму. Навіть більше, мама, наприклад, не допустила мене на жоден знімальний майданчик, не дозволила знятися навіть у масовці. Вона вважала, що це погано вплине на мене. Але кіношний і театральний світ батьків був близький їхні друзі, які гостювали в нас удома і в яких я подовгу жила, коли батьки гастролювали. Мені пощастило побути серед цих людей. Це мої хрещені батьки Мирослава Різниченко (на її честь я Мирослава) й Іван Миколайчук, а ще Іван Гаврилюк, Марія Миколайчук, Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, Стригуни, Брондукови. Вони становили моє уявлення про магічний акторський світ. Коли в нас співали, сусіди дзвонили в двері та просилися хоч у коридорі постояти й послухати. Ти бачиш це ніби боковим зором у дитинстві, але воно потім якось живить тебе все життя. Мабуть, різних цікавих історій маєте незліченну кількість. &еnsр;Акторські компанії часто лишалися в нас ночувати. Якось хтось прямо зі зйомок привіз каскадера, він спав, скрутившись калачиком у кріслі. Вранці я виходжу на кухню і застаю таку картину. Каскадер сидить на табуретці й показує моїй бабусі, які в нього побиті, попереламувані ноги. Піднімає холоші, показує свіжі рани. Поруч стоїть Іван Миколайчук, п'є узвар із каструлі й потім каже отим своїм тихим голосом: "У всіх нас таке є, в когось видно, а в когось не видно". Мене це вразило. За годину я сиділа на уроці креслення і думала: "Боже, яке ж це мізерне порівняно з тими саднами, що вони є, а їх не видно". Відповіла, що хочу бути міністром проституції. Мушкетик упав на стіл від реготу Мене не відмовляли від вступу в Карпенка-Карого, але делікатно спрямували в бік журналістики. І це було правильно. Я бачила мамину пристрасть до професії і всіх людей навколо. У мені такого вогню не було й близько, а отже, я не шкодую. Ви у професії 27 років. Як, на вашу думку, змінилося українське телебачення, українські медіа загалом? &еnsр;Наприкінці 1990-х Україна все ще провінційна союзна республіка з погляду ментальності більшості її жителів. Для переважної частини аудиторії Москва залишалася столицею: там справжня політика великої країни, шоубіз великої країни, культура й медіа великої країни. Це почало змінюватися тільки після Майдану 2004 року. До того була звичайна російська інформаційна провінція. І ще зіграло роль, що сама російська політика стала нецікавою, там виникала авторитарна держава. А Україна за її хаосом, за її повстаннями вигравала настільки, що стала цікавішою. З другого боку, починаючи із середини 1990-х, вплив телебачення на свідомість українців був токсичний, попри зусилля людей, які пробували робити нормальні речі. Українські телеканали не просто використовувалися власниками у їхніх політичних інтересах, а плодили контент відповідно до смаків і світогляду власників. А ці смаки ми знаємо. ТБ транслювало російські політичні й гламурні новини, створювало спільні новорічні шоу з росіянами, залучало до програм російських інтелектуалів і політиків включно з найбільш одіозними типу Жиріновського. Загальнонаціональні канали влаштовували спільні спецефіри задля розмови з Путіним. Престижним вважалося запрошувати російських телеведучих Дмітрія Кісєльова, Савіка Шустера, Тіну Канделакі. Українська еліта дивилася на них з "прідиханієм". А через телеканали й російських ведучих в Україну заходила російська політична культура, тобто нівелювання політики як якогось мерзенного цирку. Частину унікальних думок цих людей неможливо втиснути у фільм Моя перша робота це "1+1" часів Олександра Роднянського. Мабуть, мій найбільш інтенсивний професійний досвід.&thіnsр;1998-го я повернулася в Україну після майже 10 років еміграції у США й Канаді. Мене захоплювала ідея Роднянського про створення "українського інтелігентного телебачення". Розуміла, що більшість тих, хто створює "1+1", не має достатньої української культурної бази. Але це видавалося навіть зворушливим: фактично проєкт українського інтелектуального ТБ реалізували люди, що виросли з російського культурного ґрунту, які ніби вийшли із квартири Турбіних із кремовими шторами на Алєксєєвском спускє, 13, і старалися застрибнути в український потяг на ходу. Водночас було відчуття природної для топменеджменту "Плюсів" гармонії з росіянами. У той час в одній програмі "Проти ночі" ми говорили і з Іваном Малковичем про українську поезію, і з Олегом Табаковим про російський театр, запрошували "Піккардійську терцію" і розповідали про Міхаїла Баришнікова з Дмітрієм Ліхачовим. Усе це відбувалося в самозрозумілому ключі широкого світогляду, який ставити під сумнів вважалося непристойним і нерозумним. Казали, що на­зва "1+1" означала насправді канал "Россия 1" +1 український канал, це теж нікого тоді не шокувало. Тобто ця ментальна нерозривність відчувалася чітко. Були і Піховшек із Бузиною в редакції, і ще багато різного. Хоча високого класу й революційності тогочасних "Плюсів" це все не скасовує. Оцей шизофренічний симбіоз існував скрізь. Пригадую, телеменеджер Stаrlіght Меdіа пояснював російський контент в українських ефірах так: в Україні є дві культурно-соціальні групи з українськими поглядами та пострадянськими, тож маємо зшивати країну та давати цим групам відповідно різні телепроєкти. Але замість зшивати така політика ще більше розколювала ідентичність українців різними історичними наративами й інтерпретаціями. Сьогодні це дико чути. А тоді питань майже не виникало. &еnsр;Я тому й зупинилася на минулому, щоб нагадати, який колосальний шлях ми пройшли. Останні 10 років я працюю на двох телеканалах ­"Еспресо" і "Суспільне Мовлення". Той, хто не працював у медіа з 1990-х, мабуть, не зрозуміє, яке це щастя, коли нарешті не потрібно долати опір проукраїнській позиції або доводити продюсеру, що антидержавні тези гостей токшоу є не альтернативним поглядом, а ворожою брехнею. Ну, не все так райдужно&hеllір; &еnsр;Звісно, мене насторожує хватка, з якою влада сьогодні тримається за телемарафон, ігноруючи критику західних партнерів. Держдеп США ще рік тому назвав телемарафон порушенням принципів свободи слова. І це ж правда. Дивними здавалися мовні конструкти міністра культури Точицького, що телемарафон допомагає "робити єдині підходи, які розбиватимуть пропаганду" Росії. Але все ж завдяки незалежним медіа в нас не відбулося монополізації інформаційного простору владою. Проблема в тому, що незалежні ЗМІ існують завдяки підтримці західних партнерів, тобто донорським коштам. Вони дали змогу вижити українській журналістиці. Тому припинення фінансування проєктів Агентства США з міжнародного розвитку (USАІD) ударило по сотнях медіапроєктів в Україні. Тепер називають цифру 80 відсотків. Уявіть, 80 відсотків, а можливо, й більше, українських медіа співпрацювали з USАІD. Закриття цих медіа загроза, якої суспільство поки що не усвідомлює. Я входжу до Українського медіаруху, ми звернулися до українців, бізнесу, благодійних організацій із проханням терміново допомогти українським редакціям, які втратили інституційне фінансування. Потрібно розуміти просту річ: якщо ми хочемо зберегти незалежну журналістику й узагалі демократію, мусимо звикати до того, що доведеться платити за контент. Чи можлива в нас справжня незалежність медіа? &еnsр;Незалежність медіа, так само, як свобода, це шлях. Нічого не можна досягти раз і назавжди. Ми бачимо безліч прикладів з історії й сучасності. Незалежність це щоденний свідомий вибір і зусилля. Як до вас прийшла ідея "Останньої війни"? 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення, наше політичне токшоу "Зворотний відлік" на "Суспільному" закрилося. Троє колег із редакції співведучий Павло Казарін, шеф-редактор Дмитро Крапивенко і фактчекер Максим Скубенко пішли воювати. Якийсь час я не могла ні говорити, ні працювати. Нікуди не виїжджала, але було якесь внутрішнє оніміння. І тоді Володимир Ладижець (директор департаменту виробництва соціально впливового контенту та спеціальних проєктів "Суспільного". Країна) запропонував ідею великого документального циклу. Назва "Остання війна" це, звичайно, Франкове "Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає, се поборює воля неволю". Це справді екзистенційна війна і для нас, і для росіян, тому в ширшій перспективі вона повинна стати останньою. Цикл результат непростих і болісних роздумів, моїх тривалих розмов із героями, досліджень і спільного пошуку відповідей на запитання, які ставлять собі мільйони українців. Ми вас породили, ми врешті й розвалимо Що було найскладніше в цьому проєкті? &еnsр;Я записала двогодинні розмови із 30 спікерами українськими та західними інтелектуалами. Найтяжче змиритися з тим, що частину унікальних думок цих людей неможливо втиснути у фільм. Щоразу, коли доводиться скорочувати, в мене крається серце. Думаю, потрібно буде видати повні розмови окремою книжкою. Як вам вдалося зібрати таку розкішну групу коментаторів у "СВО "Війна і мир"? &еnsр;Це окрема велика робота. Більшість я знаю особисто, товаришую з ними або мала досвід спільних проєктів. Як запрошувала до фільму, то писала детальні листи з поясненням ідеї циклу. Усі відгукувалися, очевидно, розуміючи важливість задуму. Який ваш наступний проєкт? &еnsр;Заключний епізод "Останньої війни". Як українці допомогли росіянам створити імперію, віддали їм частину власної історії, віддали власну назву, а потім століттями намагалися вирватися з обіймів власноруч створеного "чудовиська Франкенштейна". Простими словами, ідея фінальної серії ми вас породили, ми врешті й розвалимо.

Навіть протимінне взуття не дає стовідсоткового захисту Коли почалася велика війна, вирішив записатися в територіальну оборону в нашому селі. Хотів іти воювати добровольцем, але у військкоматі відмовили, оскільки я не служив в армії та не маю військової підготовки. Натомість запропонували вступити до Державної служби з надзвичайних ситуацій. Погодився, а за три дні нас відправили на навчання в Одеську область. Так став сапером. Навчання тривало місяць, протягом якого зрозумів: це моє. Усім видали форму і спеціальне протимінне взуття. "Павуки" це високотехнологічні чоботи, розроблені для військових і саперів, призначені для максимального захисту від мін. Проте навіть таке взуття не дає стовідсоткової гарантії щодо уникнення травм і ампутації кінцівок у разі вибуху. Усі ми чули про легендарного пса Патрона, який є талісманом чернігівських саперів. Та насправді собак до розмінування територій долучають рідко. Вони так само, як і люди, можуть підірватися на міні й розпі­знають вибухонебезпечні предмети менш ефективно, ніж прилади. Тому собак-саперів мало. Після навчання ми почали розміновувати території деокупованої Київської області, а саме Бородянки, Гостомеля, Ірпеня. Також нас часто відправляли на схід. У липні 2024 року наш підрозділ направили працювати на харківський напрямок, а саме в село Кам'янку Ізюмського району. Передусім потрібно було очистити території від вибухонебезпечних предметів, щоб фахівці могли поновити постачання електро­енергії для населення. Коли розплющив очі, зрозумів: я наступив на міну Ділянка була складна трава, щебінь і багато сміття. Під час просування почув вибух. Усе відбувалося, як уві сні. Заплющив очі й одразу подумав: вибухнуло позаду мене чи піді мною. Коли розплющив очі, зрозумів: я наступив на міну. Ногу було роздроблено. Я впав і почав повзти до дороги, там на мене чекали товариші. Вони викликали швидку, й мене доправили в лікарню. Сапер без перебільшення небезпечна професія. Часто бачив, як підривалися колеги, тому був готовий, що колись це може статися й зі мною. Коли мене везли в лікарню, зателефонував дружині та сказав, що підірвався. Хотів набрати маму, але того дня в моєї молодшої сестри був день народження, тому вирішив не псувати свята. Проте згодом я все ж поговорив із мамою і зізнався, що зі мною сталося лихо. Вона спершу не повірила, а коли зрозуміла, що це не жарт, почала плакати. Мене доправили до Києва, в госпіталь. Лікарі 12 днів не знали, що робити в мене було роздроблено кістку стопи, яку неможливо наростити. Якось у лікарні я подивився на ногу й почав внутрішній монолог: попри все не можна падати духом, не варто хвилюватися, все буде добре. На 12-й день лікарі все ж таки ампутували частину ноги. 13 серпня, наступного дня після ампутації до мене приїхали родичі, близькі та друзі. Вони мене підбадьорювали й вітали з днем народження. Переконався: в мене є справжня підтримка. У госпіталі я був до 3 вересня, а потім одразу поїхав до Львова. Там проходив реабілітацію. Якось до мене прийшли представники благодійного фонду "Фонд пса Патрона" й запропонували поїхати у приватну клініку Suреrhumаns. Це найкращий центр протезування в Україні й один із найкращих у світі. Звичайно, всіх, хто цього потребує, держава забезпечує протезами, але незручними, за відгуками, що їх чув від військових. Водночас якщо за державною програмою мені зробили би протез безкоштовно, то у приватній клініці я мав заплатити 7 тисяч євро. Обдумавши обидва варіанти, вирішив прийняти пропозицію протезування в Suреrhumаns. Небайдужі допомагали зібрати кошти. Порівняно з іншими моя травма була не надто складна. У клініці побачив набагато важчі випадки. У сусіда по палаті була висока ампутація обох ніг. Якось він мені сказав, що найскладніше, коли людина втрачає слух або зір, а з усім іншим можна більш-менш нормально жити. Найскладніше, коли людина втрачає слух або зір, а з усім іншим можна більш-менш нормально жити Під час реабілітації я знову вчився ходити. Пробував одразу без милиць, але лікарі сказали, що так не можна я три місяці не ходив, тому буде велике навантаження на кінцівки. Окрім реабілітологів, були люди, які організовували для нас різні види змагань. Мені сподобалася стрільба з лука, а найбільше вразили стрільці з ампутацією рук. Вони натягували тятиву і тримали стріли зубами. Команда ветеранів, які отримали поранення і травми внаслідок війни й більше не можуть продовжувати службу, показувала нам, що попри всі труднощі на цьому життя не закінчується. Нині я вдома, але моєї реабілітації ще не завершено. Поки що мені дали тимчасовий протез, але найближчим часом я знову поїду до Львова, де примірятимуть постійний. Я можу звільнитися з ДСНС і влаштуватися на іншу роботу, але для себе вирішив продовжувати службу. Нині моя професія важлива, адже триває війна й ­територія нашої держави є найбільш замінованою у світі.

У листопаді 2023-го минула двохсота річниця від народження українського етнографа, фольклориста й письменника Матвія Симонова, відомого як Матвій Номис. Цю дату виділили в календарі Українського інституту національної пам'яті, проте в гуркоті війни, її втрат і тривог вона пройшла малопомітною. Українське суспільство все ще нечасто звертає увагу на постаті тих, хто доклався до формування базових засад національної культури й історичної пам'яті. Хотілось би, щоб це звернення мало більш виразний, голосний і системний характер Тим часом 2024-го виповнилося 160 років від виходу у світ чи не найзначнішої фольклористичної праці, укладеної та виданої Матвієм Номисом, "Українські приказки, прислів'я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М. Номис". Прикметну метафору узяв укладач до своєї праці "спорудив". І справді до збирання тих зернин українського фольклору, окрім самого Номиса, доклалися Степан Руданський, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Василь Лазаревський, Опанас Маркович та инші народознавці. Фольклористичні та мовознавчі розвідки Матвія Номиса прислужилися під час укладання знаменитого "Словника української мови" за редакцією Бориса Грінченка в 19071909 роках. Цінність видання "Українських приказок, прислів'їв" особлива. Окрім того, що воно було важливим набутком у збиранні національної культурної спадщини, в ньому відбилося чимало яскравих її пластів, які зберігають своє значення й нині, розкриваючи характерні особливості світобачення і психології українського народу. Це стосується і того, як у народній свідомості відобразилася психологія соціяльної поведінки, зокрема й у відносинах із сусідами. Усе московське сприймається як темна, загрозлива сила, що нагадувала чисельністю ворожі орди Це прямо стосується й того, як у народній свідомості закріпилися визначальні національні риси нашого ворога, визначеного історичною долею стати сусідом українців. Тож у драматичній історичній практиці цього кривавого сусідства і сформувалися народні уявлення про характерні риси поводження москалів та їхнього ставлення до народів, які опинилися під їхньою кормигою. Під царською владою опинилися й переселенці, які прибули в ХVІІХVІІІ століттях у верхів'я Сіверського Дінця, Псла, Ворскли, Сули, Дону, заснували міста й села, серед них Харків, Суми, Ізюм, Острогозьк, сформували свої козацькі полки і створили цілу країну Слобідську Україну, яку тепер намагається загарбати московський окупант. Серед новозаснованих українських міст був і Вовчанськ, якому торік виповнилося 350 років і в якому нині точаться важкі бої з московськими загарбниками. Тим часом знаний український історик Дмитро Багалій в "Історії Слобідської України" вказує на очевидні факти українських первнів цього міста: "У 1674 р. було засновано Вовчанськ. Вовчанському осадчому дозволено було будувати слободу на р. Вовчих Водах і закликати туди українців з Правобережної і Лівобережної України, а инших людей не приймати. Нові поселенці поселилися городком і слобідкою та селами по р. Вовчих Водах, загатили гатки у ставах, збудували млини, позаводили пасіки і позаймали собі займанщини&hеllір;" Самі московити зазначали разючу відмінність усього трибу життя переселенців із Правобережної та Лівобережної України від їхніх власних уявлень, звичаїв та побуту. Згаданий Багалій пише: "Московські люди побачили, що вони &hеllір; дуже од них одріжнялися усім своїм життям і своїми звичаями. І всю цю велику ріжницю вони обізвали у своїх документах "черкасскою, старочер­касскою обыкностию, обычностью", себто їх особливими звичаями. Мабуть, тоді москаль красти перестане, як чорт молицця Богу стане Жителі Слобожанщини зберігали ці особливості в соціяльному житті, в промислах, і в ремеслах, і в торгівлі, і в церковних справах, і в мові, у всьому складі свого національного розвитку, у прадідівських звичаях і культурі". Етнографи й історики та московські чиновники і воєводи відзначали, що українці ніколи не селилися поруч із москвинами та не одружувалися з ними. Їхні села відрізнялися охайними хатами і дворами, рясними садами й особливо красивими, неповторними дерев'яними церквами, які стали окрасою української національної культури. Так само яскраві були звичаї та фольклор українців. Ці культурні та психологічні особливості українців відбилися також і в численних прислів'ях і приказках, які видав Матвій Номис у згадуваному збірнику, що охоплює всі українські етнічні землі від Галичини до Слобідської України. У них усе московське сприймається як темна, загрозлива сила, що нагадувала чисельністю ворожі орди: "Йде москаля так, як трави". За іронією народної приказки проступає грабіжницька сутність і захланність москальства: Москалики, соколики, позаїдали наші волики; а як вернетеся здорови, то поїсте й корови. Або: Тату, тату, лізе чорт у хату. Дарма, аби не москаль Вижу, що чорт москаля ніс у хижу. Московська система пограбувань і загарбань народів стала невіддільною складовою поведінкового типажу московського насильника і грабіжника: Мабуть, тоді москаль красти перестане, як чорт молицця Богу стане. Тату, тату, лізе чорт у хату Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали. На вовка промовка, а москаль кобилу вкрав. Ти, москалю, й добрий чоловік, а шевелія твоя злодій. Загальне несприйняття москальства пов'язується з образом страху та потворности: Невеликий москаль, та страшний. Чортзна що в лаптях то й москаль. Пережита сваволя московських воєвод і царських посіпак виявляє підступність та диявольську сутність москальства як соціяльно-політичної системи: Варив чорт з москалем пиво, та й солоду відрікся Москаль козака як раз огулить, а москаля й чорт не одурить. Москаль з бісом порадились, та й на лихо понадились. Сучасним українським політикам та всім, хто плекає облудні сподівання на якісь "домовленості" й "переговори" з москалями, належало б засвоїти столітній досвід спілкування з московськими окупантами, який відбився в надзвичайно глибоких і дотепних приказках, зібраних у збірнику Матвія Номиса. Цей народний досвід дає відповідь на питання, чи можливі домовленість і добросусідство з москалями: Казав москаль право, та й збрехав браво. Москалеві годи, як трясці, а все бісом дивицця. Москаль викрутнями перебувається. Не вір, як москаль скаже "сухо", то, певно, буде по вухо. З москалем дружи, а камінь за пазухою держи. Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане. Хоч убий москаля, то він зуби вискаля. Це випливає з нелюдяності, ворожости до правди, справедливости й милосердя усієї суспільної системи, створеної москвинами, їхньої загарбницької держави, агресивні наміри й війни якої поширюються на цілий світ: А багато було людей у церкві? Людей, мамо, не було нікогісінько, тілько самі за себе москалі. Від москаля поли вріж, та, урвавши поли тікай. Від чорта одхристисся, а від москаля не одмолисся. Москаль не свій брат не помилує. Москва сльозам не вірить. Москаль на сльози не вдаря. У народній мудрості попередніх століть, наче в дзеркалі, відбилися звичні для московської пропаганди прийоми та виплекана нею брехливість москалів: Бов, бов, по московські брехні. Звичме, московська напасть. Особливо ж небезпечною є посіяна московською пропагандою та московськими попами гадка про буцімто неподоланність москальства: Москаль козака як раз огулить, а москаля й чорт не одурить. Ця зухвала самореклама тепер успішно спростовується українським воїнством, яке вправно трощить різні форми "аналогов нет" усупереч нахабній московській пропаганді. Казав москаль право, та й збрехав браво Зазначені риси суспільно-політичної культури московської спільноти сформувалися століттями її безперервної агресії проти сусідів, кривавого підкорення багатьох народів, їхнього пограбування й нав'язування отрути манкуртства й національної забудькуватости. З цього й випливає докорінна відмінність базових понять ­суспільної культури москвинів та українців: Москаль лихом чваниться й кожному під ніс з ним пхається. Москва на злиднях збудована, та й злиднями годована. Москаль ликом в'язаний, у ликах ходе, та й усіх у ликах воде. Ні вже, як хто скаже, що "як у нас у Расєї" (гарно б то так), так слини в рот набери та й ковтни. Культурна спадщина, в якій почесне місце належить і зібраному Матвієм Номисом фольклору, це не лише набуток минулого, але й наука, нагромаджена народом, а з нею і спонука до дії. Псевдонім утворив від частини свого прізвища, прочитаної у зворотному порядку Фольклорист і письменник Матвій Номис справжнє ім'я Матвій Симонов увійшов в історію як укладач і видавець одного з найповніших і найавторитетніших зібрань антології українського усного фольклору "Українські приказки, прислів'я і таке інше". Видання має велику історичну, культурну та наукову цінність. На сьогодні збереглося не більше кількох примірників того часу. Матвій Терентійович народився 29 листопада 1823 року в селі Заріг Лубенського повіту Полтавської губернії в заможній чиновницькій родині. Навчався в Полтавській гімназії. 1848-го закінчив філософський факультет Київського університету і здобув ступінь кандидата наук. Учителював у Ніжинській та Немирівській гімназіях. З 1855 року служив чиновником у Петербурзі, Пскові, ­Катеринославі, Житомирі. Протягом життя збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записав чимало зразків усної народної творчості. Друкуватися почав 1858-го. Свої праці підписував як М. Номис цей псевдонім утворив від частини свого прізвища, прочитаної у зворотному порядку. 1869 року Матвій Терентійович повернувся в Лубенський повіт, де прожив до кінця життя. Вів простий спосіб життя: носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював біля землі. Пожертвував значні суми на українські справи, зокрема на Наукове товариство ім. Тараса Шевченка. Частину грошей поклав у банк. На відсотки в рідному селі побудував лікарню і довгий час її утримував. Медзаклад безкоштовно обслуговував жителів Зарога й навколишніх сіл і допомагав ліками нужденним. Помер Матвій Номис 8 січня 1901 року в Лубнах. Його поховали на лубенському старому кладовищі, яке у 1930-х знищили більшовики.

Чохол від спального мішка, в якому було сховано ручні гранати Ф-1, зберігає журналіст, а нині офіцер 32-ї окремої механізованої бригади Іван Столярчук. Натрапив на знахідку в покинутому окопі під час боїв під Куп'янськом &еnsр;На фронті справити свої природні потреби це завжди додаткова пригода. Невеликий бонус до й так незабутньої суміші адреналіну та стресу. В мене одного разу в окопі бажання звільнити сечовий міхур привело до приємної несподіванки, розповідає Іван. Під час боїв біля села Синьківка на Куп'янщині мав у нічному лісі завести групу своїх бійців на позиції. Місяць за хмарами не видно не те що орків, якими кишіло все довкола, а своїх пальців перед носом. Випробуванням було ще і стриматися й не відкрити вогню по противнику, який у сотні метрів від тебе пробігає між дерев із яскраво запаленим ліхтариком. Адже навряд підстрелиш живця, але себе в темряві викриєш, і тоді вже чекай або дрон зі скидом, або мінометний обстріл. &еnsр;Завівши пацанам поповнення, перевіривши, чи у хлопців усе гаразд, вертаюся до себе в окоп. І через пів години блукання розумію, що не уявляю, де я. Хоч в око стрель. Іще через пів години ходіння лісом майже провалююсь у траншеї. На радощах сповіщаю в рацію: "О, знайшов". А мені: "То не наші". Кулемет почав по мені працювати. Трохи постріляли навздогін, доки драпака давав. ВОГ із дрона скинули, то шматком дерева синця набив. Відлежувався в кущах. Заступник комбата вислав мені на допомогу безпілотник. Далі я йшов на його блимання. Пірнути в завалену сосновим гіллям яму для мене було тоді реальним спасінням. Бо поруч у таких самих чекали зустріти кацапів мої хлопці. Специфіка місцини, де тоді доводилося воювати, була така, що вкопувалися ми в піску. Тобто зі стін окопу все осипалося, і лопатою доводилося працювати постійно й одночасно пильнувати та стріляти. А надворі грудень. На другу добу напівлежання в холодній ямі терпіти позив організму звільнитися від сечі вже стало неможливо. Єдиним виходом було копати ще швидше додаткове заглиб­лення в окопі. Аби зовні себе не видати, відкинув акуратно пісок і раптом моя лопата задзвеніла від зустрічі з металом. Догрібся пальцями до чохла від спального мішка, повного ручних гранат Ф-1. Значить, мій попередник на цій позиції був досвідчений воїн, але, за моєю версією, через активну стрілянину просто затоптав у пісок свої запаси боєприпасів, або його евакуювали пораненого, а лимонки залишили наступним захисникам позиції. Ці гранати мені справді допомогли відбити черговий ворожий накат. А той чохол від спального мішка, точніше від гранат, досі в мене. Як оберіг. От лише я в ньому тримаю запас теплих шкарпеток, згадуючи бій у холодному зимовому лісі під Куп'янськом.

Втрата матері вважається безумовним болем, втрата когось із подружжя часто нівелюється З Дмитром познайомилися влітку 2011 року в парку. Наступного дня ми знову зустрілися, якось швидко зав'язалися стосунки. Перші обійми і я відчула: це моя людина. На першому побаченні ми проходили повз велику калюжу, і раптом летить машина на повній швидкості. Збагнула, що зараз мене обляпає з ніг до голови. Але Діма миттєво став на моє місце. Він був весь у болоті, а я залишилася суха. Це сильно вразило нібито юний хлопець, але поводиться, як справжній чоловік. З ним завжди було відчуття захищеності. Дмитро вивчився на економіста, але працював у різних галузях комірником, експедитором, оператором на пошті. Коли народився старший син, працював на будівництві. У мене були проблеми під час вагітності, тому направили у Вінницьку лікарню. Там зробили екстрений кесарів розтин, рятували обох. Подзвонила Дмитру і сказала, що народила сина. Чоловік подумав, що я жартую, бо це було 1 квітня. У січні 2017 року Дмитро сказав, що підписує контракт зі Збройними силами України. Запитала: "Чому так вирішив?" Відповів коротко: "По-іншому не можу". 30 січня став бійцем 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Згодом Дмитра направили в Донецьку область, десь у район Маріуполя. Коли чоловік приїжджав додому, помітила, що змінився, змужнів. Потім були знову ротації в Донецьку область, на Луганщину. Молодший син народився 15 лютого 2021 року. Чоловік на виписку з пологового не потрапив, бо відпуску дали за місяць. Бригада повернулася на ротацію. А в серпні ми вирішили похрестити малюка і зробити красиве свято у ресторані, з музикою, фотозоною, відеооператором. Чоловік пишався, що ми вже маємо змогу зібрати всю родину та друзів. Перші обійми і я відчула: це моя людина У листопаді 2021-го Дмитро сказав, що вони вирушають раніше на полігон на злагодження. У лютому 2022-го чоловік узяв відпустку планували відсвяткувати перший день народження молодшого сина. Хотіли запросити лише найближчих, адже дитині зробили операцію і їй не можна було сидіти чи вставати на ніжки. Але 13 лютого Дмитрові зателефонували й повідомили: терміново прибути на полігон. Вони стояли поблизу Олешківських пісків. Чоловік лише встиг подарувати мені квіти до Дня закоханих і сфотографуватися з дітьми. А 24 лютого, о п'ятій ранку, подзвонив і сказав: "Почалося. Ми прийняли бій. Збирай дітей". З дитиною після операції ми далеко не доїхали б, тому вирішили перебратися до бабусі в село. У неї є пічка, криниця й погріб. А в нас будинок на електриці, тим паче живемо в дев'ятиповерхівці біля центральної траси. Першого дня великої війни біля Антонівського мосту точилися колосальні бої. О восьмій вечора танковій групі під керівни­цтвом старшого лейтенанта Євгена Пальченка вдалося вибити десантників РФ й повернути міст під контроль ЗСУ. Тримали його 12 годин. Завдяки цьому в ніч з 24 на 25 лютого 59-та бригада вийшла, але 11 воїнів, зокрема Дмитро, не встигли це зробити і залишилися в оточенні на лівому березі.З оточення виходили майже тиждень. Маленькими проміжками дісталися до Дніпра. Надворі лютий, холодно, а вогонь не можна палити. Їсти нема чого, воду пили з річки. Десь метрів 700 пройшли заплави вбрід, далі човнами. Дмитро думав, що не вибереться звідти, телефонував мені та прощався. Сказала йому: "Я не буду вдовою у 32 роки". На жаль, стала у 33.Дивом хлопці вибралися з оточення. Допомогла темрява. На іншому березі їх зустріли, помили, нагодували й переправили на Миколаїв. Там знайшли кістяк бригади, й почалася оборона Миколаєва. Уперше після початку великої війни Дмитро приїхав додому влітку. Це була особлива відпустка. Рахувала, що в житті молодшого сина, якщо зібрати всі відпустки по краплинах, Дмитро був місяців чотири. Старшому сину тата також не вистачало. Максим радів, коли той приїжджав додому. Звичайно, ми говорили по телефону і відеозв'язку, але це не замінить живого спілкування. Чоловік пишався, що ми вже маємо змогу зібрати всю родину і друзів Якраз на мій день народження було звільнення Херсона. Дмитро згадував, що люди півдня неймовірні. Допомагали абсолютно всім, незважаючи на те, що ризикують життям. Самі не маючи практично нічого, ділилися останнім, тому що це для наших воїнів. Коли хлопці стояли в селі на Херсонщині, тримаючи оборону, в людей були розбиті хати. Готували на саморобних пічках, що їх складали з цегли. Щодо харчування в 59-й бригаді, то чоловік ніколи не скаржився. Я навіть жартувала, що в армії його, мабуть, годують краще, ніж удома. Але місцеві все одно намагалися допомогти: то вареники наліпили, то пиріжки спекли, то качку приготували.Після Херсонщини чоловіка з побратимами перевели в Донецьку область. Дмитро став командиром зенітно-ракетного взводу. У травні 2023 року отримав звання лейтенанта і приїхав у відпустку. Зазвичай під час відпусток ми проводили час із дітьми, але того разу він побачив майже всіх рідних і друзів. Старався з усіма зустрітися. Не знаю, чи є в людини відчуття власної смерті, але цього разу чоловік був задумливий, сам не свій. 6 червня ми провели Дмитра, а 7 червня він уже був на базі, наступного дня на позиції.8 червня прокинулася о шостій ранку, й перша думка: "Подзвонити Дімі". Проте побоялася його розбудити. Зателефонувала близько дев'ятої, але почула незнайомий голос. Це був лікар. Він сказав: "Ваш чоловік важко поранений у голову". Вранці наступного дня була вже в лікарні імені Мечникова в Дніпрі. У реанімацію пускали лише двічі на день. У Дмитра було поранення в нижню частину спини, перемотана рука, зчесане обличчя. Але все це були дрібниці порівняно з тим, що уламок зайшов у голову. Ми почали підіймати всіх знайомих лікарів. Шукали можливості поїхати в Німеччину. Я була ладна на все, аби чоловік вижив. Однак Дмитро був на апараті штучної вентиляції легень. Лікар сказав, що скаче тиск і його не зможуть транспортувати. Проте ми вірили в диво, адже Діма займався спортом, був кремезний. На жаль, лікар шансів не давав, бо уламок прошив голову й перебив усі судини, які живили мозок. Здається, спочатку чоловік мене ще чув. Коли я вперше зайшла в палату й почала говорити, заворушив рукою і ногою, ніби хотів поскидати з себе все, адже страшенно не любив лікарні. Говорила до нього, вмикала відеозаписи на телефоні, щоб Дмитро чув голоси наших дітей. Але він почав впадати в дедалі глибшу кому. Життєві показники падали. Знайомий лікар подивився на фото лікарняних документів і лише сказав: "Мені шкода". Весь цей період, коли була в Дніпрі, бездумно блукала містом і чекала, коли пустять у реанімацію. 11 червня біля Дмитра був інтерн. Він намагався мене заспокоїти, на відміну від лікаря казав, що, можливо, чоловік видряпається, він міцний. Однак 12 червня, о шостій ранку, мені подзвонили та сказали: "Нам дуже шкода. Діма о 5:30 помер". Так само о шостій ранку, як і 8 червня, коли я прокинулася з думкою, що треба подзвонити чоловіку. Підписала снаряд на честь Діми, і хлопці влучили в хату, де жили виродки Стояла біля госпіталю, одна в чужому місті та плакала. Підійшла дівчина, з якою познайомилися в лікарні, й обійняла мене. Чоловік цієї дівчини також отримав важке поранення. Потім я дізналася, що помер за два дні після Дмитра. Старшому синові попросила не казати про смерть тата, хотіла зробити це сама. Ми разом сиділи і плакали. З чоловіком прощалися з квартири, де ми жили. Провести Дмитра в останню путь зібралося багато людей, зокрема побратими приїхали окремим автобусом і автомобілями. До поганого побратима чи командира не приїхало би стільки людей. Далі почалася боротьба за виживання. Кажуть, час лікує. Це неправда. Лише усвідомлюєш: ти не маєш права підвести чоловіка, бо у вас діти. Мусиш зранку встати, приготувати сніданок, треба вирішувати питання освіти, дбати про їхнє здоров'я, навіть просто погратися. Словом, дітям потрібна мама.Не пам'ятаю, скільки часу я щодня ходила на кладовище. Брала каву чоловікові й собі. Так починався мій день. До 40 днів Дмитро мені снився, навіть чула, що він мене гукав. Я досі пишу чоловікові в месенджер. Якось наснився і запитав: "Чому ти мені фото малих не скидаєш?" Тепер у мене відчуття, що Дмитро просто на завданні. Так легше сприймати втрату. Розумію, що його нема, адже була в реанімації, на опізнанні в моргу, тримала за руку у труні. Але хочеться вірити, що хай не тут, але в іншому світі я з ним зустрінуся. Колись іще в період АТО домовилися дивитися на найяскравішу зірку. І тепер, коли дивлюся на зірку, уявляю, що ми з Дмитром спілкуємося. Коли близька людина помирає, ти теж із нею помираєш. Тільки її поховали, а тебе чогось забули. Бездумно гортаючи сторінки соцмереж, натрапила на групу "Ми разом". Її створили дружини полеглих захисників. Спочатку вона налічувала декілька сотень, а тепер майже п'ять тисяч. У цій групі ми ділимося почуттями, емоціями, досвідом. Завдяки їй дізналася багато корисного щодо оформлення документів. Але це знають далеко не всі рідні загиблих. Вважаю, що до сімей полеглих воїнів має бути закріплений супровід на рівні держави, навіть щоб допомогти оформити ті самі документи на виплати. Адже найменше, чого хочеться в період втрати, це збирати довідки. Так, 59-та бригада багато зробила для нас у цьому плані, і я за це вдячна, але інші жінки стикаються з великою юридичною колізією. Такі групи, як "Ми разом" та "Маємо жити", створюють багато можливостей для дружин полеглих захисників. Наприклад, у Києві був проєкт "Сто картин дружин справжніх Героїв". У пам'ять про кохання кожен малював свою картину. Я намалювала Карпати, куди ми з Дмитром мріяли поїхати, але постійно відкладали на потім. Тепер виходить, що мій чоловік жодного разу не бував у горах, ми не їздили разом на море й цього більше ніколи не буде. Треба вчасно жити. А в Карпати я повезла своїх синів. У дітей іншого дитинства не буде. Мушу їх кудись возити, щось показувати, наповнювати їхні життя цікавими спогадами. Маю особисті поради, що не можна запитувати в родичів загиблих. Найтупіше запитання: "Як ти?" На нього немає відповіді. Ми живемо не через те, що хочемо жити. Ми живемо через не можу. Надзвичайно тригерить запитання про гроші й виплати. Навіть незнайомі люди можуть дозволити собі це запитати. Взагалі не хотіла думати про гроші. Коли отримала першу виплату, плакала та кричала, бо це ніби гроші за людину. Називаю їх кривавими. Якби мені сказали, що можна повернути чоловіка і гроші можуть допомогти, я віддала б усе, що маю. Але вибору немає. Тому доводиться жити в новій реальності. Якось мені сказали: "Тебе чекає багато важких днів і ще більше ночей". Це справді так. Коли лягаю спати, починаю все згадувати, прокручувати в голові, що можна було б змінити. Але усвідомлюю, що все одно нічого не повернеш. Є реальність, і вона така: моїм дітям потрібен був живий батько, а не гроші, їх можна заробити. Щодо себе, то втратила не просто чоловіка, я втратила найближчого друга. З Дмит­ром ми спілкувалися про все. Це була абсолютна підтримка в усьому. Якби я сказала йому, що хочу стати мандрівною балериною, він відповів би: "Будь ласка". Після загибелі чоловіка я заніміла. Усі мрії були побудовані з Дмитром. Машину ми хотіли з ним, про власну квартиру мріяли разом, навіть уявляли, як буде пахнути кава на кухні. Уявляла, як житимемо у старості. Жартувала: "Коли нам буде по сто років і ми будемо кудись іти, то я підпихатиму тебе палицею у спину й казатиму: "Давай швидше". Тепер життя треба будувати заново. Тому не питайте в родин загиблих про виплати, їх це ображає. Це знецінює їхнє почуття болю і обмінює на папірці.Не називайте нас удовами, ми дружини полеглих захисників. Якщо втрата матері вважається безумовним болем, то втрата когось із подружжя часто нівелюється. Мало не кожен другий може сказати дружині загиблого: "Ти ще вийдеш заміж", "Ти собі знайдеш іншого". Складається враження, що нашому суспільству було б легше, щоб у нас було, як у давніх скіфів: помирав воїн, із ним разом заживо ховали дружину і на цьому все. Немає проблем, не треба дивитися на цю жінку, яка є живим нагадуванням про померлого чоловіка. Та насправді ніхто не має права засуджувати дружину, бо ніхто не може стати на її місце. Якщо жінка знаходить сили жити далі, виходить заміж, то можна лише щиро порадіти за неї. Ми з чоловіком були проти мирних переговорів із Росією не в тому плані, що ми не хочемо завершення війни, а тому, що розуміємо, який у нас ворог. Жоден мирний договір із РФ не був дотриманий. Вони все одно прийдуть і вдарять сильніше. Не для того нині гинуть батьки, щоб їхні діти знову йшли на війну.Якби в мене не було дітей, то стовідсотково впевнена, що пішла б також на фронт. Я прагну помсти. Проте не маю морального права залишити дітей без матері й нині можу лише постійно донатити на ЗСУ. Я підписала снаряд на честь Діми, і хлопці влучили в хату, де жили виродки. Знаю, що троє точно двохсоті і багато поранених. Якби та лють, що в мене всередині, могла конвертуватися, то росіяни і всі, хто розпочав цю війну, зникли б із нашої планети. Хочу, щоб мої діти знали: вони сини Героя Пишаюся своїм чоловіком, і збереження пам'яті про нього є одним із нових сенсів мого життя. Відправила його речі в Київський музей війни, у Вінницький краєзнавчий музей, подала дані на платформу "Меморіал", на рідній школі Дмитра відкрили меморіальну дошку. Намагаюся де тільки можна розповідати про нього, щоб знали: така людина жила, а нині ми живемо завдяки його подвигу й подвигам тисяч захисників і захисниць. Хочу, щоб мої діти знали: вони сини Героя. Бачила, що в кожному українському місті чи селі встановлено банери загиблим чи облаштовано місця вшанування пам'яті. Разом із родинами інших полеглих воїнів зайнялися питанням створення Алеї Слави в центрі нашого міста. Але зіштовхнулися з нерозумінням з боку влади: "Не на часі", "Немає фінансування", "Не те місце обираєте". Не хочу описувати, скільки витратили часу та зусиль. Було бажання все це кинути, але не мала права. Тепер у центрі міста встановлено банери як нагадування для всіх: така ціна відносно мирного життя в нашому регіоні й така ціна щодня для всіх нас.

Київська компанія митців створила художнє об'єднання, яке згодом назвали "Триптих" &еnsр;Я народилася на Північному Кавказі, мої предки кубанські козаки, каже мисткиня Неллі Ісупова. Спілкуємося в її творчій майстерні на 10-му поверсі. Ліфт тут давно не працює. Батько розповідав, що заселила цю територію козаками імператриця Катерина. Вона дала кріпакам волю і землю, а ще змінила прізвища на російські. Так прадід Денежко став Поддєнєжний. Батько матері шив дублянки, вишивав на них і вигадував різні господарські прилади. Його розкуркулили. Мій батько працював у системі МВС. Ми були забезпеченою родиною. Чи звучала українська мова у вашому домі? &еnsр;Бабуся розмовляла українською, а я краще за всіх читала вірші Шевченка у школі. Вдома говорили російською. Вважалося, що українська для провінціалів. Мама малювала все життя і хотіла, щоб троє її дітей були творчі, тому ми ходили до художніх гуртків у Домі піонерів. По сусідству з нами у Ставрополі жила бабуся, яка вчилася в художній академії в Парижі. Вона писала невеликі акварельні роботи й відзначила мій живописний талант, навіть подарувала акварельні фарби наче дала путівку у творче життя. Я хотіла втекти з цього безперспективного міста. Тільки-но отримала атестат, поїхала у 17 років до Одеси вважалося, що там найкраще художнє училище. Винайняла квартиру на Соборній площі, де стояв зруйнований собор. Тоді було багато зруйнованих війною будинків. А як з'явилася у вашій творчості кераміка? &еnsр;Живопис не подобався. Ось прикладне мистецтво було моє: тканини, гобелени, декоративний посуд. У бабусиному городі німці, відступаючи, закопали цілий скарб відрізи тканини, майсенську порцеляну, якою мама красиво сервірувала стіл. Вона шила мені гарний одяг, бо після війни мало що можна було купити. Ми з мамою вирішили, що вчитимуся прикладного мистецтва. Одеське училище імені Грекова мало факультет кераміки, де навчали розпису по фарфору. Коли я зайшла у студію і вдихнула запах, серцем відчула, що це моє. Але треба було скласти іспит із живопису й композиції, графіки, натюрморту і зробити орнамент на тарілці. У моєї хазяйки була старовинна скатертина з орнаментом, і я його використала. А ще в мене була срібна фарба, яку я поєднала з червоною. Склала іспити і знову на Ланжерон (пляж у Приморському районі Одеси. Країна). Стала чорна від засмаги. Побачила себе у списках студентів, але додому не поїхала. В Одесі я була щаслива й вільна: тут кораблі на причалі, а вдома два брати й нудний Ставрополь. Склала іспити і знову на Ланжерон. Стала чорна від засмаги Училище імені Митрофана Грекова познайомило вас іще й із чоловіком художником Володимиром Ісуповим. &еnsр;Володя кремезний сибіряк. Був перший хлопець в училищі, майстер із велосипедного спорту. Всі дівчата бігали за красенем із мольбертом, він учився на живописця. Володя не звертав на мене уваги живописці зверхньо ставилися до керамісток. Проте це були найщасливіші дні в житті: я відчувала в собі дар і мені легко давалося навчання. Згодом ми з Володею блукали приголомшливими музеями Одеси. Одружилися на п'ятому курсі. Я кохала Володю безмежно, мені вистачало, що він поруч і тримає мою руку. До всього, що стосувалося еротики, я була байдужа. Закінчувала училище вже як Ісупова. А як у житті з'явився Васильків? &еnsр;Нас посилали на практику на фарфорові заводи, яких було в Україні багато. У нас великі запаси каоліну, зокрема часовоярські. Тоді працювали Слов'янський керамічний комбінат, підприємство "Глини Донбасу". Нині зокрема через природні копалини й захоплюють Донбас. Мені на фарфорових заводах зовсім не подобалося: величезні цехи, все стукотить, художники в кімнатках, як раби. Кожен кераміст працював із певними затвердженими формами. Тарілка називалася бельйо, тобто основа. У Радянському Союзі виходив журнал "Декоративне мистецтво". Там і побачила васильківську майоліку. Інтуїція одразу підказала: моє. Володя збирався вступати в Київську художню академію, а мене як відмінницю залишали в Одесі, на комбінаті. Але я поїхала робити диплом у Васильків. Була весна, квітнув бузок, співали солов'ї у вишневих садах нарешті я у справжній Україні. Місто на річці Стугна мене підкорило. Завод був маленький, люди надзвичайно доброзичливі, і Київ, де вчився Володя, недалеко. А там музеї, виставки. Цивілізація. Хоч і винаймали квартиру із земляною підлогою, я зробила правильний вибір. Розписувала те, що нині стало васильківським брендом Розписувала те, що нині стало васильківським брендом, а після роботи ліпила своє. Мої роботи потрапили на художню раду в Києві, і там звернули на мене увагу. На заводі додали посаду художника з кабінетом, де я перевіряла глазур. Для мене все це було справжньою школою життя і професійності. До всього ставилася з радістю. Цій радості сприяла сім'я? &еnsр;Я завагітніла, а Володю на другому курсі інституту забрали в армію. Поїхала народжувати у Ставрополь до мами, тому про мого Сергія в довідниках про художників світу пишуть, що він росіянин. У Ставрополі не прожила й року повернулася в Україну. Володя служив у Підмосков'ї. Мені у Василькові виділили квартиру в першому панельному домі, що його побудували в місті. Після земляної підлоги в мене була своя ванна і дві порожні кімнати, які планувала заповнити своєю керамікою. Усе було класно я брала участь у виставках, мої роботи купували. На заводі ми не мали права маркувати вироби своїм іменем. А мої індивідуальні роботи Міністерство культури закуповувало, і їх досі експонують у музеях. Коли Володя повернувся з армії, в нього вже була квартира, 3-річний син і дружина, яка готувалася до вступу у Спілку художників. А він лише другокурсник. Звісно, у Володі знизилася самооцінка, почалася депресія. Він не хотів приїжджати додому з Києва, де навколо нього крутилися подружки. Володя після інституту планував навчатися в Тетяни Нилівни Яблонської. Тепер ми з дітьми розуміємо, що він був не настільки талановитий, щоб його забрала на свій курс Яблонська. А чоловік не хотів викладати живопис у школі й ­малювати ленініану після п'яти років в училищі та семи років в інституті. Жили на мою зарплату, бідність була жахлива. Однак Володя мріяв про ще одну дитину, бо Сергій народився без нього. А я не хотіла народжувати через бідність. У мене була лише одна спідниця і це у прихильниці красивого одягу! Чоловік малював ілюстрації для книжки лікаря. Він весь час малював, а роботи складав, бо виставок не було він не член Спілки. Лише 1971 року, коли Сергієві було 7 років, народився Ілля. Жили у Василькові цікаво: влітку весь час на Стугні, взимку лижі, вдома натуральна їжа, тому діти виросли здоровими. Володя виявився чудовим батьком для синів і закохав їх у мистецтво. Ми розписали всі стіни і двері, слухали класичну музику й багато читали. Молодшого сина чоловік називав генієм, а Сергійко ображався. Вони обидва після п'ятого класу вступили в Київську художню школу. Сергій вчився з художниками Олександром Животковим і Владиславом Шерешевським в одному класі. Як змінилося ваше життя після вступу до Спілки художників? &еnsр;У мене вже були всесоюзні виставки, коли я вступила у Спілку. Рекомендацію мені дали Тетяна Яблонська і Марфа Тимченко. Тепер я могла піти із заводу й не вважатися "тунеядцем". Ще 1975 року зрозуміла, що переросла завод, де в цеху було замало творчості. До того ж на завод прийшов новий директор, який вважав нас ледарями й не розумів, що художники приносять заводу славу. Партія не потребувала талантів. Уже було чути гуркіт боїв, а я зліпила два янголи миру і війни У Львові був комбінат Спілки художників, де створювали роботи не для масового виробництва. Я залишила синів на Володю і 1975-го поїхала до Львова перевчатися. Там весь час працювала, навіть на квартирі. Така була жага творити. Дівчата з Таллінна показали мені техніку пласта, в якій працюю і тепер. Розкатуєш глину, як млинець, це і є пласт, а раніше я працювала на гончарному крузі. У Києві брала замовлення творчого комбінату і для Володі, бо він іще не був у Спілці. Його робота збереглася на будинку на Лук'янівці в Києві. Її видно з дороги. А ще ми зробили замовлення для вишгородської поліклініки, санаторію Чкалова в Одесі, а у столиці оформили кінотеатр Довженка панно "Сад з яблуками". Ми непогано заробляли і спромоглися за хабар отримати майстерню біля Хрещатика. Відтоді в нас у столиці була база і ми могли ночувати в Києві з дітьми. Не забарилися і міжнародні відзнаки? &еnsр;Коли мої роботи 1979 року представляв Радянський Союз в Італії, моя самооцінка різко підвищилася. У майстерні я робила авторську кераміку, вона подобалася і Володі. Приходила у Спілку завжди цікаво й жіночно вдягнена. Спочатку на мене, а потім і на мою кераміку звернув увагу відомий кераміст Олександр Міловзоров. Приєдналася до його групи, бо ніколи не відмовлялася від творчих пропозицій. Нашу кераміку відзначили в Москві й запропонували створити щось для престижної виставки в італійській Фаенці. Була здивована, коли відібрали тільки мої роботи. Проте відчула творчі ревнощі з боку колег через інтриги мене не командирували після італійського успіху до Дзінтарі, де в СРСР робили цікаву кераміку. Нічого, сказала собі, мій час прийде, головне знати собі ціну. 1979 року я таки працювала в Дзінтарі. Володя підтримував мене й залишився на два місяці з дітьми. У Дзінтарі були керамісти з усього Союзу. Там митці мали безкоштовні печі, глину, фарби й не платили за проживання та ресторан тільки працюй у майстерні. Але чоловіки дорвалися до ризького бальзаму й не обтяжували себе роботою. Мене на Ризькому узмор'ї надихали пір'їни чайок, а мої роботи були мінімалістичні за кольором і формою. І вони знову поїхали у Фаенцу, де я так жодного разу й не була. Закінчилася радянщина, ви вийшли з Компартії. І що? &еnsр;І закінчилася лафа: тепер треба було все оплачувати самій. Відчувала в собі перехід від впливу Василькова до впливу Дзінтарі. Молодший син сказав: "Мамо, те, що ти робиш, тобі не властиво, ти ж не з Балтії. Твій внутрішній світ зовсім інший: він яскравий, різнобарвний український". А як почалася історія вашого славнозвісного "Триптиха" на Андріївському узвозі? &еnsр;Ще не було незалежності. Наша київська компанія митців створила художнє об'єднання, яке згодом назвали "Триптих". Туди входили майстри кераміки, текстилю і металу із цим матеріалом впевнено почувався Олександр Міловзоров. Ми робили виставки у Празі, Кракові. Наше об'єднання потребувало галереї. З нею нам допоміг перший секретар Подільського райкому КПУ Салій, якому ми розповіли, що в Балтії майстри продають роботи на вулиці й вона стає мистецькою і престижною. Він надав нам приміщення на Андріївському узвозі. Галерея не була приватна. Ми вирішили зробити творчою цілу вулицю. На ній молодший син кричав: "Купуйте роботи Ісупової вони коштуватимуть дорого". Ми запросили у "Триптих" і Володю. А ще відкрили жіночий клуб, де актриси й усі охочі читали вірші до опівночі. Туди стали навідуватися дипкорпус, творчі люди, співала Ніна Матвієнко. Нас запрошували до посольств. Але "Триптих" забрали ще до 2000 року. У вас були масштабні персональні виставки. Особливо мені пам'ятні роботи, присвячені Небесній сотні. Вашу кераміку часто купують іноземці. &еnsр;Мої роботи придбали американські й норвезькі посли, режисер Роман Балаян, артисти Лія Ахеджакова, Інна Чурикова, Олег Скрипка, один виріб придбали на подарунок Мірей Матьє. До 2008-го роботи коштували недорого: маленькі по 5 доларів. Бізнесмени прикрашали ними свої офіси. Фірми "Метро", "Нескафе" зробили великі замовлення. Тоді змогла купити квартиру, бо попередню залишила чоловіку з його новою дружиною, коли пішла від нього в 60 років. Згодом придбала дім на Криті, де часто гостювали онуки і працював Ілля. У вас були виставки по світу в Парижі, Нью-Йорку. &еnsр;Значуща для мене була виставка в центрі Парижа, в Українському домі. У США виставка відбулася років 15 тому. Як швидко летить час&hеllір; Із Сергієм в Америці працює відома галеристка Леслі Ферін. Вона зацікавилася моїми роботами й організувала нашу сімейну виставку. Я майже півтора місяця робила все в майстерні сина ліпила, фарбувала, обпалювала. Тоді він жив у Ричмонді серед магнолій біля річки. Син дивувався, як я можу так багато працювати. І ось у музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку відкривається родинна виставка мої роботи, Володі, Сергія та Іллі. Величезні зали, багато відвідувачів, схвальні відгуки преси. Ваш старший син Сергій читає мистецькі лекції по всьому світу, його роботи купують іще на стадії ескізу. А як склалося його особисте життя? &еnsр;Дружина в нього естонка, донька американка. Сергій живе в Массачусетсі. Доньки молодшого сина вчаться в Парижі, старша Соня художниця, в Женеві. Одружилася з португальським художником. Зіна вчилася в Москві, але після початку війни виїхала до Берліна й вийшла заміж за німецького скульптора. А я відчуваю себе людиною світу. Мій внесок у мир і Перемогу це розповсюджувати красу, любов і світло. Коли до Києва підходили, вже було чути гуркіт боїв, а я зліпила два янголи миру і війни. Люди нині живуть у сумному світі, а коли бачать мої роботи, кажуть, що на душі стає легше, тепліше&hеllір; Для цього і працюю. Створюю яскраве мистецтво. Нині Україна як у тумані, у негативних енергіях, бо люди страждають. Завдання таких митців, як я, робити яскраві позитивні роботи. І цим я роблю свій внесок у справу миру. Наші думки матеріальні. Мій девіз: радіти життю, не дивлячись ні на що. Ми думатимемо про чудове майбутнє серед квітучих садів, яскравих будівель&hеllір; Моя онучка Анжела закінчить архітектурну академію в Парижі і приїде відбудовувати Україну. Вона вже малює цікаві будівлі з підвісними садами. Ви відбулись у всіх іпостасях: одружилися з коханим, маєте талановитих синів і онучок, створили свій творчий стиль, впізнаваний у всьому світі, побували на Балі й Гоа, облаштували у квартирі небанальний інтер'єр, готуєте смачно, поживно та красиво. Ви унікальна і творча. &еnsр;Не ставила таких цілей усебічної реалізації. Просто працювала з радістю і на радість інших. Не заради грошей. Я вкладала свою енергію, а отримувала любов і визнання. З дитинства була закомплексована своєю матір'ю, тому долала комплекси. Я любила танцювати, але на танці не ходила. Натомість читала книжки. Лише коли приїхала в Одесу, почала створювати себе. І тепер не зупиняюся, шукаю своє в малюнках і скульптурах. Мій девіз: радіти життю, не дивлячись ні на що Я по-справжньому народна. Мої роботи розуміють і прості люди, і художники. Це і є визнання. На виставку до мого 85-річчя прийшло в музей у Лаврі 2 тисячі відвідувачів. Рука втомилася давати автографи. Мене запитують, коли виставка нових робіт? Але мій куратор Сашко нині служить у Збройних силах України і я не готова знову виставлятися, бо це виснажує. Таке в мене довге й насичене життя&hеllір;