Gazeta.ua

Бренд здатен бути не просто комерційним, а культурним явищем Андрій Моськін та Андреас Білоус стали першими українськими дизайнерами, які показали свої колекції на Lоndоn Fаshіоn Wееk і Ваrсеlоnа Вrіdаl Fаshіоn Wееk. 2018 року вони заснували бренд чоловічого одягу Аndrеаs Моskіn. До цього видавали модний глянець Ісаn. 2024 року бренд потрапив у список FОRВЕS NЕХТ250 перелік найперспективніших компаній України. Відео з останнього показу дизайнерів у рамках Ukrаіnіаn Fаshіоn Wееk набрало понад мільйон переглядів. Також дизайнери представили адаптивну колекцію для ветеранів російсько-української війни. Про творчість і бізнес спілкувалася з дизайнерами журналістка "Країни" До створення бренду ви займалися видавничою справою. Чому вирішили змінити діяльність? Андрій: Нас із Андреасом завжди об'єднувала пристрасть до створення чогось осмисленого. Я довго працював у культурних проєктах, організовував івенти. Це був цінний досвід у розумінні аудиторії, емоцій, меседжів. Андреас: А я мав бекграунд у fаshіоn, але радше як консультант і стратег. У якийсь момент ми відчули, що нам хочеться вийти за межі тимчасових проєктів і створити щось тривке бренд, який говорить мовою стилю, сервісу й відповідальності. Так з'явився Аndrеаs Моskіn. На старт пішло майже п'ятнадцять тисяч доларів Як виникла ідея створювати чоловічі костюми преміум-сегмента? Скільки довелося інвестувати у старт? Андрій: Почали з ідеї створити український бренд чоловічого одягу, який був би конкурентний навіть у Лондоні чи Мілані. Але щоб він залишався з українським корінням, характером і чітким уявленням, хто наш клієнт. Андреас: Ми інвестували насамперед час. Вивчали ринок, тканини, будували мережу майстрів. На старт пішло майже 15 тисяч доларів, але головна інвестиція це репутація. Ми одразу працювали з італійськими тканинами, робили ставку на костюми під весілля та бізнес-події. І мабуть, одразу націлилися на людей, які цінують не вартість, а ефект, який справляє образ. Ви почали працювати у складний період. Якими критеріями керуєтеся в бізнесі, щоб зростати в таких умовах? Андрій: Ми не чекали кращих часів. Труднощі лише підкреслили потребу у стабільних символах. А бренд, який дає відчуття сили та впевненості, це і є наша відповідь. Андреас: Наш критерій успіху не лише фінанси. Це те, чи пишається команда, чи повертаються клієнти, чи впізнають філософію бренду навіть без лого. Ви одразу запустилися у преміум-сегменті. Не боялися обмежити аудиторію? Андреас: Не боїмося бути "не для всіх". Преміум це не про високу ціну, а про високу планку. Ми ­створювали продукт, який підкреслює гідність чоловіка, його статуру, смаки, цінності. Андрій: Наш клієнт це не лише про гаманець. Це про самоповагу. У часи, коли багато хто знижує якість заради масовості, ми обрали інший шлях менше, але краще. І сьогодні саме це цінують наші постійні покупці. Вплітаємо в колекції українські мотиви, але робимо це тонко Які тканини та кольори використовуєте у своїх колекціях? Де їх купуєте, чи виникають труднощі з логістикою? Андреас: Працюємо переважно з італійськими та британськими постачальниками Vіtаlе Ваrbеrіs Саnоnісо, Lоrо Ріаnа, Drасо. Це партнери, які десятиліттями формують поняття "текстильної аристократії". У кольорах тримаємося класики, але завжди додаємо один-два характерні відтінки: тютюновий, охра, глибокий зелений. Андрій: Ми часто бували на профільних виставках, стежимо за новинками сезону. Логістика, звісно, ускладнилася з початком війни, але це змусило нас побудувати альтернативні шляхи, зокрема купувати льон українського виробництва. Що прагнете внести в індустрію чоловічої моди? Андрій: По-перше, інтелект. Ми хотіли, щоб наші костюми носили ті, хто не просто має стильний вигляд, а мислить. Щоб одяг говорив про внутрішню стійкість. Андреас: По-друге, свободу. У нас немає одягу "для галочки". У кожному виробі є сенс або кроєм, або деталлю, або культурною алюзією. Ми вплітаємо в колекції українські мотиви, але робимо це тонко. Як сформувалася ваша команда? Андреас: Це, мабуть, найскладніше знайти тих, хто не просто шиє, а творить. Наша команда це кілька десятків майстрів, частина з них працює в ательє у бутиках, частина на нашому виробництві. Андрій: Також є команда стилістів, дизайнерів, закрійників, контент-група, сервісна лінія. І що важливо всі розуміють місію. Ми не просто шиємо піджаки. Ми створюємо одяг, у якому чоловік змінює себе і простір навколо. Чи зменшився склад команди під час війни і чи вплинуло це на якість? Андрій: У перші місяці великої війни частина команди евакуювалася, хтось пішов на фронт. Але якості не знижували, навпаки стали ще уважнішими до деталей. Андреас: Війна загострила відповідальність. Кожен виріб це тепер не просто річ, а внесок у національну економіку. Скільки часу займає створення образу для клієнта і чим керуєтесь у процесі? Андреас: Залежить від складності іноді два-три тижні, іноді два місяці. Але в центрі завжди людина. Ми враховуємо, що це за подія, який стиль життя, який посил має нести костюм. Андрій: Кожен образ це персональна історія, яку ми переписуємо через тканину. Комусь треба м'яко підкреслити статус, комусь зробити естетичну заяву. У нас усе індивідуально, без шаблонів. Ті, хто погодилися, зробили не показ вони зробили маніфест Ви вдягали багатьох знаменитостей, зокрема президента. А кого ще? Андрій: Ми вдячні Володимирові Зеленському за довіру це був символічний момент. Одяг від бренду обирають також голлівудський актор Том Голланд, зірки популярних серіалів від NЕТFLІХ Деніел Френсіс, Оуен Артур, Самюель Арнольд. Андреас: Найкраще працюється з тими, хто відкритий до спільної творчості. Хто довіряє нам, але не втрачає себе у процесі. Це завжди діалог. 2024 року на Українському тижні моди ви представили адаптивну колекцію для ветеранів. Як готувалися і чи не було страху хейту чи відмов? Андреас: Це був без перебільшення наш найсильніший проєкт. Ми хотіли, щоб подіум говорив не лише про моду, а про силу. Бо стиль це не просто про лінії, це про те, ким ти є, навіть після втрати частини тіла. Андрій: Підготовка тривала майже п'ять місяців. Ми зустрічалися з ветеранами, слухали їхні історії. Не всі одразу погоджувалися і це нормально. Це надто інтимно. Але ті, хто погодилися, зробили не показ вони зробили маніфест. І саме тому весь модний світ про це говорив. Ми отримали не хейт, а навпаки вдячність і глибоку емпатію. Чи стало більше пропозицій після показу? Андрій: Безумовно. Прийшли не лише замовлення, а й листи від міжнародних агентів, галеристів, журналістів. Це був момент, коли fаshіоn став мовою суспільної трансформації. Андреас: І ми побачили, що бренд здатен бути не просто комерційним, а культурним явищем. І це, мабуть, наш головний показник. Ви також показувалися в Барселоні та Лондоні. Який був меседж цих колекцій? Андреас: У цих колекціях ми прагнули переосмислити класику зробити її вільнішою, гнучкішою, більш особис­тісною. Нам було важливо показати, що елегантність це не про правила, а про відчуття себе. Андрій: І головне ми показали Україну як джерело сили, культури й сенсу. Говорили не як про країну-жерт­ву, а як про творця. У кожному образі гідність, вкоріненість і сучасність. Це була розмова мовою одягу про свободу бути собою. Який він, портрет клієнта Аndrеаs Моskіn? Андрій: Це чоловік, який сам формує своє оточення. Він уміє мислити, має смак і не боїться бути помітним, навіть коли носить простий монохром. Андреас: Наш клієнт це часто лідер, але притому людина, яка цінує сервіс, комфорт і зміст. У нас купують підприємці, айтішники, нардепи, військові, спортсмени, митці. Ви потрапили у список Nехt-2025 від Fоrbеs. Що довелося пройти, щоб бути серед найвпливовіших компаній країни? Андреас: Багато невидимої праці. Ми помилялися в лекалах, командах, рішеннях. Але завжди поверталися до себе, не зраджуючи ідеї бренду. Андрій: Ми вчилися делегувати, будувати структуру, створювати систему. Fоrbеs це зовнішня оцінка. А наша внутрішня перемога це команда, яка йде разом, і клієнти, які нас носять не заради тренду, а з гордістю. Що готуєте на Тиждень моди 2025? Є вже бачення? Андреас: Так, ми вже у процесі. Колекція буде присвячена Володимирові Івасюку як символу таланту, свободи, недосказаності. Це буде не просто fаshіоn shоw, а синтетичне дійство, яке відобразить нашу історію. Андрій: Ми хочемо поєднати культуру, надію і красу. Це буде колекція, яка вийде за межі моди в наратив, який не залишає байдужим. І ветерани також будуть частиною показу. Які модні поради Аndrеаs Моskіn дає на 2025 рік? Андреас: Простота, але не банальність. Тренчі зі структури, м'який льон, костюми rеlахеd fіt у пастельних і земляних тонах, акцент на текстуру. Андрій: І відходимо від штучного блиску краще м'який матовий шовк, ніж кричущий глянець.

Вшанування пам'яті загиблих це те, що для нашого покоління є пожиттєвим Моя бабуся Геля була першою читачкою кунянської бібліотеки. Вона прищепила мені любов до літератури. Але коли я стала студенткою, ми почали сперечатися. В університеті я відкрила для себе правдиву історію України. Доводила бабусі, що Голодомор організував режим Сталіна. Вона не хотіла мене слухати. Проте її переконало оприлюднення документів про репресованих у 19371938 роках. Серед розстріляних був її батько. Коли почалася російська агресія на Сході України, намагалися підтримувати наших воїнів: готували посилки, діти писали листи. Якось складали посилку для Анатолія чоловіка нашої колеги Галини Твердоли, а вранці дізналися, що він загинув. Після цього навідувалися до Галини Григорівни щодня, хоча вона нікого не хотіла бачити чи з кимось розмовляти. Але ми боялися залишати її саму. Хотілося, щоб Галина Григорівна згадала про свій талант, адже вона знана майстриня. Лише за три роки після загибелі чоловіка вона поступово повернулася до рукоділля. Про початок повномасштабної війни дізналася близько 6-ї ранку. Зателефонував чоловік із рейсу і сказав, що Одеса під обстрілами. Він якраз був там. Свекор забрав мене з дітьми на дачу, а наступного дня зателефонувала колега з відділу освіти й запропонувала організувати пункт волонтерської допомоги. Нам надали приміщення Будинку школярів та молоді, ми склали графік чергування. Так зародився волонтерський осередок і згодом волонтерський центр "Рух нескорених". Домовилися, що я чергуватиму в понеділок 28 лютого. Коли прийшла, весь зал був заповнений: посередині була гора картоплі, далі гора банок із консерваціями. Людей багато, і всі щось робили. Дивлюся, що закрутки заносять і заносять, привозять із сіл вантажівками, гора стає ще більшою, а ладу немає. Вирішила все впорядковувати. Протягом місяця разом із дівчатами та колегою по роботі Ігорем Усенком тільки тим і займалися, що сортували й підписували банки тушонку, салати, компоти, варення. Стояли зігнутими з ранку й до вечора. Коли консервацій стало менше, почала допомагати сортувати одяг. Закрутки заносять і заносять, привозять із сіл вантажівками У той період моя родичка була в Польщі. Вона зателефонувала й запитала, чи не хочу я також виїхати. Категорично відмовилася. Тоді вона сказала, що її колишній роботодавець Конрад Козакевич привозитиме в Україну гуманітарну допомогу та вивозитиме людей. Так він приїхав до нас у Гайсин, і ми цілою командою "Руху нескорених" зустріли його з польським прапором. Це була перша гуманітарна допомога з-за кордону. Одяг, взуття, постільну білизну, ковдри до волонтерського центру приносили гайсинці. Ми називали наш склад бутиком. Спершу за найнеобхіднішим приходили чоловіки, які йшли до війська. Потім ми почали одягати переселенців. Настільки наловчилися, що вже на око могли визначати розмір, як професійні стилісти. Ближче до літа складали подалі зимовий одяг із думкою: "Хай би вже не знадобилося". А тоді знову діставали куртки й пальта. Щоб зібрати кошти на потреби військових, почали організовувати благодійні ярмарки в онлайн-форматі. Місцеві майстри приносили вироби, картини, пропонували участь у майстеркласах. Ця традиція живе досі. Втомлювалися, але намагалися тримати стрій, шукали якісь позитивні емоції. На початку повномасштабної війни до нашої команди приєдналася переселенка з Харкова Людмила Мізяк. Дізналися, що вони з чоловіком розписані, але не повінчані. Жартома запропонували: "Якщо маєте бажання повінчатися, організуємо". Врешті ми влаштували весілля в подільському стилі. Подружжя повінчалося в нашому місцевому храмі Православної церкви України. Біля воріт центру ми зустріли Людмилу з її чоловіком із короваєм, як батько з матір'ю. Співали весільні пісні, покривали. Згодом вони повернулися до Харкова. З часом стало приїжджати набагато менше переселенців. Поновлювали роботу підприємства, більшість із нашої команди повернулася на роботу. Волонтерський центр і досі працює, але там уже задіяно не так багато людей. Проте всі, хто був залучений до "Руху нескорених", продовжують допомагати війську. На око могли визначати розмір, як професійні стилісти У жовтні 2023 року в соцмережах натрапила на благодійну організацію ОВЕС. Вони започаткували акцію "Ворогам кришка". Її суть полягає у зборі пластикових кришечок, а кошти за перероблення йдуть на закупівлю FРV-дронів. Одразу долучилася до проєкту і стала волонтеркою по Гайсинському району. Нас підтримують школи і заклади позашкільної освіти, деякі кафе й магазини, різні установи. Однак, щоб виготовити один дрон, потрібно здати 1 тонну 600 кілограмів кришечок. Нині за кошти з перероблення закупили й відправили хлопцям 168 "пташок". Волонтери відповідальні за якість кришечок, адже для перероблення підходять лише від харчових продуктів. Тому їх необхідно перебрати, відсортувати. Щоб збір був ефективніший, запустила у фейсбуку опитування щодо встановлення в місті металевого контейнера у вигляді серця для збору кришечок. Знайшлися люди, які безкоштовно виготовили це серце. Тепер не менш як раз на місяць вивантажуємо з цього контейнера п'ять ящиків кришечок. Коли привезли перших загиблих у повномасштабній війні воїнів, ми з дівчатами почали виходити з прапорами, щоб віддати останню шану героям. Ходимо на кожен похорон. Багато хто казав мені: "Чому ти туди йдеш? Що ти зміниш? Для чого псуєш собі нерви?" А я по-іншому не можу. Повинна піти та провести полеглого захисника чи захисницю в останню путь. Якось під час прощання із загиблим побачили, що похоронний транспорт стоїть біля бокових воріт, тобто хотіли виносити труну не через центральну алею парку, а через чорний хід. Ми підбігли до розпорядника й почали сваритися. Маємо гідно віддавати останню шану тим, кому завдячуємо своїм життям. Розпорядник буркнув: "Ще баби мною не командували", але дослухався. На жаль, і досі не налагоджено алгоритму оприлюднення інформації про вивезення тіл загиблих із центрального моргу. Ми моніторимо соцмережі й, коли щось дізнаємося, також виходимо з прапорами. Торік ніде не повідомили, що будуть везти полеглого. Пізніше дізналася, що нібито заборонили давати оголошення про масові заходи. Але хіба ж прощання з воїном це масовий захід? Гірко від такої відмовки. Нещодавно ховали військового, який підірвав себе гранатою. Прощалися з ним без почестей. У той момент було найтяжче. У прощальному слові його вчитель сказав, що він був бойовим медиком, мав нагороду "Золотий хрест". Щоб виготовити один дрон, потрібно здати одну тонну шістсот кілограмів кришечок З моєю подругою, волонтеркою Вітою Долею давно думали, що в Гайсині варто щодня нагадувати про загальнонаціональну хвилину мовчання. У січні виготовили плакати. Дружина полеглого воїна, голова Гайсинського осередку Ради родин загиблих захисників і захисниць України Тетяна Чурікова й керівниця Об'єднання матерів і дружин захисників України у Вінницькій області Лілія Кузьменко написали запит до місцевого керівництва, щоб поліція перекривала рух транспорту о 9:00. Їм вдалося цього домогтися. Але поліція зупиняє транспорт, а пішоходи взагалі не реагують. Щоб привернути увагу людей, 17 березня ми вперше вийшли на центральну вулицю з прапорами і плакатами. Відтоді робимо це щодня. Переживали, як нашу ініціативу сприймуть гайсинці. Досі трапляється по-різному. Дехто плаче, дякує, є такі, що не зупиняються. Проте ми нікого не змушуємо, лише хочемо навчити правильно реагувати на хвилину мовчання. Зворушило, коли подруга розповіла, як вона з донькою лежала в лікарні, а о 9-й годині всі діти без нагадувань встали з ліжечок, щоб вшанувати загиблих. Нині активістів стало значно більше, приходять матері та дружини загиблих воїнів, приєднуються працівники магазинів, аптек. Ми замовили чотири великих банери й маємо 20 прапорів та портативну колонку, з якої лунає запис хвилини мовчання. Хоч іноді закрадається думка: а якщо поліція не перекриє руху, чи зупиняться люди? Маємо розуміти, що вшанування пам'яті загиблих це те, що для нашого покоління є пожиттєвим.

"Наташа" виклав патронами на земляній стіні бліндажа 35-річний Сергій Гіренко головний сержант роти мотопіхотного батальйону 32 окремої механізованої Сталевої бригади. Згадував дружину. Фото з написом зберігає в телефоні &еnsр;Це був початок грудня 2022-го в районі Білогорівки на Луганщині. Ми тоді ще називалися 41 окремим стрілецьким батальйоном, розповідає Сергій. &еnsр;Треба було якнайдовше тримати позицію на перехресті посадок. Ця ділянка вже тричі переходила від нас до ворога. Кругом лише голі стирчаки двометрові все, що лишилося від дерев. Отримали завдання відновити бліндаж, у якому лежав наш загиблий. У перший рік війни хлопці ще були забобонні й не хотіли рити саме в тому місці, а я взявся, бо в одну яму снаряд двічі не падає. Не гребував і покопирсатися в наплічниках убитих постягував усі знайдені патрони й гранати, аби не носити на собі зайвий раз 3 кілометри під обстрілами. Від опадів накрився плівкою, закидав згори гілляччям і землею. Якби попритягував товсті колоди, яких довкола вистачало, то демаскував би позицію. Саме в тому нашвидкуруч облаштованому укритті Сергій і прийняв бій. Штурм тривав з дев'ятої ранку до шостої вечора. &еnsр;Ворог підходив на відстань 710 метрів, продовжує боєць. За кількістю голосів здавалося, що проти нас ціла рота. Стояв на колінах на купі гільз і стріляв. Артроз заробив. На мою позицію підходила й підмога з боєприпасами. Наприклад, "Док" санітарний інструктор. У нього куля пробила каску, вийшла ззаду, лишила подряпину на лисині, а він, наче нічого не сталося, насипає в бік п&hеllір;рів. Ми вистріляли все. Гільз було цілі гори. Тоді товариш почав виймати патрони з імені "Наташа", протирати від землі й заряджати магазини. Коли вже все БК скінчилося, а ворог продовжував тиснути, Сергій згадав про хімічну гранату К-51 зі сльозогінним газом. &еnsр;Мені командир казав: "Викинь, закопай десь її, не користуйся". Але я зберіг. І коли вже не було чим відбиватися, а мої хлопці були в тиловому бліндажі, я жбурнув. Сам із товаришем відійшов. Чули, як орки почали верещати: "Гази!" На якийсь час стало тихо, наче в церкві. Ми пробігли 30 метрів до бліндажа. Довелося туди, як у воду, стрибати. Упав головою донизу, ноги стримлять, і перевернутися не можу так набито людей. Кричу: "Переверніть!" Там були ВОГи до мого шестизарядного гранатомета "Бульдог" єдина зброя, до якої залишилися набої. Зарядив, вийшов на зв'язок: "Відходимо немає чим вести бій". Потім дивлюся: туман запливає і в наш бліндаж, починаємо плакати, газ очі виїдає, дихати нема чим. Скомандував: "На вихід!" Метрів за 50 від нас засів ворожий кулеметник із РПК. Вистрілив по ньому. Вибігли на дорогу. Хлопців відпустив уперед, а сам ішов ззаду. Якраз шість гранат і вистачило, щоби прикрити відхід. Нас вийшло 16 осіб. У тому бою всі отримали як мінімум контузії. Мене самого раз так струсонуло, що аж перевернуло, лице запекло. Пів години нічого не бачив. Але найбільше пишаюся, що ані в цьому, ані в усіх наступних бойових виходах у мене в підрозділі не було жодного загиблого. Сергій зізнається, що акумулювати всі внутрішні ресурси, діяти раціонально в бою йому допомагає страх. &еnsр;Боюся потрапити в полон чи загинути й не повернутися до сім'ї. Я одружився з Наталею, в якої вже було двоє дітей. Коли почалася повномасштабна, померла вдова її брата, в якої теж була дитинка. Всиновили. Усіх дітей вважаю своїми. Рідні Сергія чекають на нього в селі біля Ставища на Київщині. &еnsр;До війська працював на землі. І після перемоги мрію повернутися до свого господарства, а це 12 гектарів, свиней вирощували. Маю позивний "Агроном". Навіть коли з ТЦК подзвонили, то якраз трактором сіяв ячмінь. Нині Сергієва 32 окрема механізована Сталева бригада стримує ворога на покровському напрямку.

Наш найкращий волейболіст грати відмовився Капітан національної волейбольної команди Олег Плотницький відмовився виступати за головну команду України. Новина стала чи не найгучнішою сенсацією в нашому волейболі. Гравець високого міжнародного класу, який уперше в історії незалежної України вивів волейбольну команду до фінальної час­тини світової першості, де українці зупинилися за крок до медалей, який перебуває у розквіті сил і є одним із провідних гравців найсильнішої у світі італійської ліги, раптом відмовляється грати за свою країну. Офіційно Плотницький цього так не назвав. За його словами, він "припинив кар'єру у збірній України". Це звучить більш пристойно, але означає те саме. Одразу хочу відкинути звинувачення у відсутності патріо­тизму, які прогнозовано пролунали й іще лунатимуть на адресу Плотницького найближчим часом. Тому що це щонайменше несерйозно. Кожен, хто хоч раз стикався зі збірними України з будь-якого виду спорту, розповість вам чимало цікавих історій, які в нас не заведено виносити на публіку. І про патріотизм у цих історіях не буде жодного слова. Слова будуть про гроші. І це нормально, коли розглядати виступи за національну команду країни не в колишніх традиціях "совєтского спорта", а в сучасних реаліях. Так уже склалося, що сучасний український спорт зародився і розвивався до світових вершин у рамках спорту комуністичної імперії. Тоді для спортсменів і не лише не існувало будь-якого вибору. Вершиною кар'єри для кожного спортсмена був виступ за збірну Радянського Союзу. Він, окрім престижу, приносив недоступні для всіх інших можливості від отримання поза чергою безплатного житла до поїздок на змагання за кордон. Тоді у збірну хотіли всі, і про щось інше не було й мови. Звісно, що про жоден "совєтскій патріотізм", вигаданий комуністичними пропагандистами, ніхто всерйоз не думав. У тих збірних були і грузини, й узбеки, й естонці, й українці, й усі інші, яких збірна команда приваблювала вищезгаданими благами, а не можливістю захистити "честь страни". Зовсім не так було і є у вільному світі. Там до "спортивної" національності ставляться спокійно. Нікого, наприклад, не бентежить, що за Катар на світових змаганнях не виступає жоден спортсмен, народжений у цій багатій грошима, але бідній на спортивні таланти країні. У нас те саме: ніхто не обурюється, коли за українські збірні з футболу, баскетболу, настільного тенісу та багатьох інших видів спорту виступають іноземці, яким як виняток видали українські паспорти, порушили свої ж закони й Конституцію. Видали українські паспорти, порушили свої ж закони й Конституцію Та повернімося до наших національних збірних. На відміну від СРСР, ці команди, за невеликим винятком, не мають належного державного фінансування. Того, що є, часто не вистачає на найнеобхідніше. Про те, як тренери і спортсмени національних збірних України здобувають своє фінансування, можна писати детективні та пригодницькі романи та знімати серіали. Однак не всі види спорту організовано так, що міжнародного успіху можна досягти, винятково виступаючи за національну збірну. Нікого чомусь не дивує, що провідні українські тенісисти й тенісистки приїжджають чи ні грати за збірну лише на власне бажання. Точніше, на бажання своїх агентів та менеджерів. Слід розуміти: щоб стати атлетом світового рівня, треба присвячувати тренуванням багато годин на день із раннього дитинства. Більшість із наших спортсменів пізнавала цей світ із вікон спортзалів та автобусів, які возять їх на змагання та турніри. Як і в будь-якому шкільному класі, серед спортсменів є і особи з високим рівнем розвитку, і навпаки. Саме тому я завжди з іронією ставлюся до "заяв спортсменів" із тих чи тих громадських чи політичних питань, у яких вони мають повне право нічого не тямити. Те ж саме і з патріотизмом. Коли у спортсмена є вибір виступати за команду країни, в якій є шанс щось виграти, чи за рідну країну, де таких шансів немає, вибір буває далеко на завжди на користь Батьківщини. Якщо простіше: комусь виступи за збірну допомагають робити кар'єру й заробляти гроші, а комусь заважають. Упевнений, що ті волейболісти закордонних клубів, які згодилися приїхати до збірної України, мають на це кожен свій резон. І честь прапора в цьому резоні ледь не на останньому місці. Бо йдеться про гроші, а честь прапора безцінна.

Мобілізаційний ресурс росіян здебільшого неякісний Жив під Києвом у Ворзелі. Працював геодезистом. У війну не вірив ХХІ століття, всі мали зробити висновки з попередніх конфліктів, розв'язувати проблеми дипломатичним шляхом. Дружина навпаки була переконана: війна буде. Війна мене лякала ще й тому, що не мав жодної військової підготовки. Розумів: якщо зустрінуся з досвідченим ворогом мені кінець. Мислив так: у нас є армія, хай вона і воює. 23 лютого 2022 року був у відрядженні в Дніпрі. Важкі робочі завдання. Втомився, вимкнув телефон. Прокинувся від вибухів. Розумів, що треба дістатися додому, зібратися з близькими в одній локації. Батько виїхав по мене з дружиною і забрав до себе на Вінниччину. Дорогою сформувалася думка: маю йти в Збройні сили України. Дружина сказала: "Я знала, що ти так вирішиш, тому зібрала документи". Зі зброєю справу мав, бо ходив на полювання. Це перше. Друге моя цивільна професія була дотична до фотограмметрії. На роботі був дрон, яким я користувався. Розумів, що в цьому напрямі можу бути корисний війську. Спочатку мені відмовили через відсутність досвіду. У тер­оборону йти не хотів вона існувала, швидше, для заспокоєння населення. Думав тоді, що все закінчиться швидко світова спільнота вплине на Путіна. Працівник із ТЦК пообіцяв: "Зателефоную, і все буде добре тебе візьмуть". Мобілізували 4 березня. Головне відчуття на той момент неможливість прогнозувати майбутнє. Дискомфорт, бо звик чітко планувати життя. Приїхали на місце дислокації бригади в Гайсин. Казарма була забита вщент. Неймовірна кількість охочих іти на війну. Також відчувалася підтримка місцевих жителів приходили під частину, приносили гостинці. Я знала, що ти так вирішиш, тому зібрала документи Запитали про цивільну професію. Сказав, що трохи вивчав тему дронів. Відповідь з іронією: "Все, на "Байрактарі" полетиш". У тон мовив, що ще рано. Визначили мене в батарею управління та артилерійської розвідки. У Гайсині сидів пів року. Містом прокотилися чутки, що затримали російського шпигуна, який стадіоном літав на мавіку. Насправді це був я тренувався, хотів навчатись і не втрачати час. Таких умов, як нині навчальні центри, інструктори, тоді не було. Коли прийшов наказ на відправлення, зрадів неймовірно. Вирушили до Миколаєва. Відбувався наступ ЗСУ. Поставили на спостереження, літати на Маtrісе 300 RТК (флагманський промисловий дрон, призначений для виконання складних завдань у сферах інспекцій, картографії, пошуково-рятувальних операцій. Країна). Усе вдавалося. Далі відправили на навчання. Повернулися з нього під час визволення Херсона. Далі мали літати на Каховку через Дніпро. Проте перекинули на донецький напрямок. Саме там набув першого бойового досвіду. Працювали на виявлення цілей, коригування артилерії і спостереження за пересуванням техніки й особового складу ворога. Упоралися, зокрема і з нестандартними завданнями. 2023 року почали залучати на скид. Це командна робота. Мають бути досвідчений інженер, навігатор, скидач. Нині можу виконувати будь-яку роль. Насправді скидати неважко. Але 50 відсотків успіху правильне визначення своєї позиції. Це мають бути безпечне місце, відмінна логістика, добра обізнаність із місцевістю, досвідчений інженер. Не люблю говорити про найрезультативніші виходи. Інколи командування запитує: ворог двохсотий чи ні? Відповідаю: коли ще діяла смертна кара на електростільці, все одно викликали лікаря констатувати смерть. Я з борта не можу відчути, є пульс у окупанта чи ні. Підтвердження може бути тільки за деякий час лежить росіянин, і мухи по ньому повзають. Трапився вихід, коли за шість днів наша команда ліквідувала 97 окупантів. Залетіли туди зухвало "горіла" одна позиція. Отримали вказівку: шукайте іншу, розташовуйтесь і на ранок маєте працювати. Точку знайшли швидко. Сумнівна з огляду на безпеку: панельна п'ятиповерхівка, великі вікна, гіпсокартон. Будь-який приліт туди й ми мертві. Нас троє. Коли прибрали трьох ворогів, заспокоювали себе: вже розмінялися один в один, недаремно сюди заїхали. Продовжили рахувати. Дійшли до 50 ну, вже точно виправдано, навіть якщо нас уб'ють. Дратують ті українці, які живуть наче 24 лютого 2022 року не було Кожен виїзд лотерея. Якщо ворог виявляє позицію операторів, будьте певні КАБа не пошкодує. Що приховувати страх є в усіх. Покажіть людину, яка не боїться смерті. Коли приходять новачки, пояснюю: "Розумію ваш страх. Головне щоб він не заважав ухвалювати правильні рішення". У кожного свій підхід для подолання страху. Мій зосереджуюся на відповідальності за свою групу. Аби всі були в брониках, чули мій металевий голос: "Заспокоїлися, все буде нормально". З часом боятися став більше. Недаремно в десантників є вислів: найстрашніший стрибок наступний. Коли бачу мертвого ворога, відчуваю тільки злість. Спочатку заморочувався: от людина жива, а ти її вбиваєш. Але по ходу війни бачив багато загиблих побратимів. Беззбройних, із зав'язаними ззаду руками. Ба більше окупанти викидали мертвих українців із бліндажа на бруствер, затуляли вхід, щоб ми не могли дістати FРV-дроном. У моєму житті хороших рускіх точно не буде. Постійно прагну бути кращим, не зупинятися на досягнутому. Якщо не рухаєшся вперед, будеш гірший. Оптимізм викликає знання того факту, що поклали багато окупантів. Свято вірю в математику. Розумію, що таке мобілізаційний ресурс якісний і неякісний. Ворог використовує здебільшого неякісний. Я бачу їхню тактику, екіпірування, психологію, ставлення до смерті. Росіяни бояться. Окупанти почали бігти через поле, бо всі посадки завалено трупами росіян. Чув їхні перемовини в радіоефірі: "Я зашёл в посадку, а там все наши". "Это же хорошо". "Но они все мёртвые". "Ладно, не истери, всё это в эфире". Мій двоюрідний брат живе в Росії. Був мобілізований, воював. Дядько запитував: "Як ти будеш ставитися до нього?" Скажу тільки, що ухвалю правильне рішення. Після закінчення війни очікую від них величезних репарацій, вибачень і більше жодної спільної діяльності й історії. Досить. Жодного разу не шкодував про рішення піти на війну. Була незгода з військовою структурою. Товариш говорив: "Тобі в армії буде важко, бо звик відстоювати свою думку. А у війську маєш бути ідіотом". Проте порядки в армії поділилися на період до початку повномасштабної війни й після. Стало менше статутщини. На офіцерські посади стають люди, які не мають коренів із радянською армією, чогось досягли в житті і знають про принципи управління. Я завжди висловлюю свою позицію. Керівництво дослухається, бо розуміє: дурниць не говоритиму. Не засуджую тих, хто не хоче йти на війну. Дратують тільки ті українці, які продовжують жити так, наче не було 24 лютого 2022 року. Для мене наша війна ніколи не буде даремна. Думаю, світ прийде до того, щоб заморозити конфлікт. Але як Азербайджан повернув Нагірний Карабах, так і з Україною будуть всі її міжнародно визнані території.

Батько хотів передбачити місця, куди з найбільшою імовірністю влучатимуть блискавки Мій тато народився 1953 року в Києві. Родина жила на вулиці Прорізній. Є фотографія, на якій він малесенький тримається за свій дитячий візочок у Золотоворітському сквері. Татова мама рано втратила батьків і 1944 року приїхала до Києва. Працювала на відбудові Хрещатика, потім майстром у ЖЕКу, згодом інженером. Батько тата служив на флоті, пізніше працював водієм. Він був молодший за бабусю на сім років. Тато розповідав, що обох його дідів не стало на початку війни. Один загинув за два місяці, інший імовірно, 1944-го, останній його лист отримали зі Східної Румунії під час Яссько-Кишинівської операції. Батько добре вчився у школі, ніколи не пропускав уроків, багато часу проводив у бібліотеці, але водночас був непосидючий. Захоплювався грою у футбол, бігав дахами, йому подобалося підійматися на пожежну драбину. Якось учителька хотіла несправедливо вигнати його з класу, то тато її вкусив. Недарма сусід його бабусі, дядько Павло Жупина, казав: "Із нього будуть або великі люди, або великий вуркаган". Малим тато залюбки їздив до бабусі Олени в село Мартинівка на Черкащині. Там катався на конячці, яку називав Ряба Шкапка. Ми з батьком їздили в ті місця, де жив його дядько, знайомились із сусідами. Батько прагнув зберегти історію нашої родини. Надсилав запити в архів, малював дерево роду. Усе серйозно досліджував, розпитував родичів. Є записи, що в діда на Житомирщині були шматки лісу. Ми мріяли колись поїхати й побачити той край, але не встигли. Тато був хранитель цих знань, і я не очікувала, що він так рано помре. Удома є багато паперів батька, в яких я ще не розібралася. Наскільки це важливо, зрозуміла лише після його смерті. Сподіваюся знайти там якісь зачіпки. Мій тато закінчив 57-му школу, де поглиблено вивчали англійську. Перед вступом в інститут сумнівався: хотів обрати юридичний фах, проте зупинився на фізиці, що тоді стрімко розвивалася. Крім того, протягом канікул у 10-му класі їздив у Харків до двоюрідної сестри Світлани й вони ходили в Політехнічний інститут, на факультет автоматики і приладобудування. Мабуть, побачене його вразило і батько вступив у КПІ. Навчався, а потім працював і проводив дослідження на кафедрі техніки високих напруг. Водночас він мав загострене почуття справедливості, любив розбиратися в законах і проявляв громадську позицію. Постійно писав різні петиції та звернення, наприклад, щоб спорудили "лежачого поліцейського" чи ще щось поміняли в нашому мікрорайоні. З одного боку, тато як науковець був повністю занурений у свою працю, а з другого боку розумів, що треба впливати на громаду. Він глибоко вникав у кожну проблему й не був байдужий. У діда на Житомирщині були шматки лісу. Ми мріяли колись поїхати й побачити той край Туризмом батько цікавився ще зі школи, а у студентські роки став учасником туристичного клубу Медичного інституту. Туди він прийшов разом зі шкільними друзями, зокрема майбутнім дитячим хірургом Олександром Дубровіним. Вони були туристами-водниками. Тоді моя мама навчалася в Медичному інституті імені Олександра Богомольця, що напроти КПІ. Студенти з обох вузів могли зустрічатися в цьому туристичному клубі. Ось так в одному з походів тато познайомився з мамою. Проте вона на той час уже була заміжня. Але 1983 року перший чоловік мами Олег загинув у поході він із друзями подорожував на великих плотах і розбився. Після цієї трагедії батько як друг весь час був поруч із мамою і її двома дітьми моїми братом та сестрою. Допомагав їм, евакуював, коли була аварія на Чорнобильській атомній електростанції. З часом тато з мамою почали зустрічатися. Одружилися мої батьки 1992-го. У родині всі тепло жартують, що тато багато років був занурений у науку, бо довго чекав на свою єдину. Я народилася, коли татові було майже 42. Будь-який його студент скаже, що він був вимогливий і послідовний викладач, але на мене суворість не завжди поширювалася він був лагідний батько. У дитинстві я, мабуть, повністю не усвідомлювала суті татової роботи. Просто знала, що він багато працює і щось досліджує. Лише потім, мало не наприкінці його життя, почала замислюватися, що це ще й цікаві речі, хоч і мало кому відомі. Колись ми з татом їздили на його кафедру, він там дещо показував, підводив до різних приладів, демонстрував, як можна робити іскри. Але сама кафедра була для мене темною, гнітючою та холодною. Коли я там бувала, мені було трохи страшно. Тому роботу батька сприймала як щось таємниче. Дай я понюхаю щічки, вони пахнуть киснем Батько часто сидів над своїми паперами до третьої-четвертої ранку. Але не можу сказати, що робота забирала в мене тата, він був у сусідній кімнаті і працював. Можливо, мені хотілося більше спільного часу, адже він рідко виходив із нами на прогулянку. Але, коли взимку ми повертались у квартиру, казав: "Дай я понюхаю щічки, вони пахнуть киснем". Було затишно і смішно в ці моменти. Він відповідально ставився до викладацької діяльності. Мав великі роздруківки таблиць, у яких, щоб сформувати оцінку студента, додавав по одному, два чи навіть по пів бала за кожен елемент роботи. Але зізнавався, що все одно намагався підвищувати оцінки. Тато казав, що навіть на екзамені продовжував навчати: намагався зрозуміти, чого студент не знає, і додатково пояснював суть речей. Для нього був важливий зворотний зв'язок. Батько засмучувався, коли до його предмета ставилися недобросовісно. Він ретельно готувався до кожної лекції, доповнював їх, поверх своїх матеріалів дописував нові ідеї, робив примітки. Тато був дослідником блискавок цьому були присвячені його практичні роботи. Але суть цих речей фізика й математика, багато формул і розрахунків. Однак у батька були студенти, з якими він писав спільні статті. Подеколи мені здавалося, що він повністю переписує за них тексти, але він пишався, що вони працюють над цією роботою разом. Батьків студент Едуард Шульженко згадував, що його зацікавила дисципліна й він хотів продовжувати роботу над технікою високих напруг. Едуард знав, що Володимир Олександрович закритий, а ще швидко ходить між корпусами й до нього важко підібратися. Але хлопець усе ж вирішив першим почати розмову. Едуард наздогнав мого тата і почав ставити йому запитання. "І тоді Володимир Олександрович сповільнився. Поки ми дійшли до корпусу, то розговорились і домовилися про наступну зустріч після пар. Того разу ми планували попрацювати годину, але затрималися до самого вечора", розповів мені Едуард. Вони з татом їздили на конференції в Японію і Польщу. Нині Шульженко продовжує працювати з темою блискавкозахисту та викладає в Німеччині. Каже, що спілкування з моїм батьком було схоже на спілкування з японцями. До них достукатися непросто, але якщо це вдасться, то тебе приймають повністю. 1992 року тато вперше поїхав на стажування для молодих науковців у Канаду. Тоді відбирали кількох людей із КПІ й він, оскільки добре знав англійську і проявив себе в роботі, потрапив в університет Торонто. Працював із професором українського походження Василем Янішевським. Усе пов'язане з блискавкозахистом там і почалося. Професор Янішевський працював і досліджував блискавки, які влучали у вежу Сі-Ен Тауер. Потім батько з професором постійно листувалися, робили спільні дослідження, писали статті й тато ще кілька разів їздив до Торонто. Це була неперервна співпраця. Батько присилав нам із Канади різні речі у велетенських коробках це були джинси, взуття, якісь солодощі. Він писав листи, а мама обводила мою ніжку й мою ручку, щоб він уявляв, як я росту, і водночас знав мій розмір. Також тато привозив мені технологічні іграшки пейджер, бінокль, у який можна було дивитися в темряві, невеликий пристрій, що передавав музику з mр3-плеєра в колонку. Це були новинки, яких практично не продавали в Україні. Ще в ті роки батько любив фотографувати різні моменти, які тепер ми звично знімкуємо на смартфони. Наприклад, красиві абрикоси на столі чи традиційний стіл на Різдво чи Великдень, нас. Завдяки цьому в мене збережений світ його очима. На кафедрі розповідали, що тато один із перших почав працювати з обчислювальними машинами. Він цікавився новими винаходами й був інноватор. Йому сподобалася думка в якомусь фантастичному фільмі, що хороших людей просять пожити довше, а вже ті вирішують, хочуть вони залишатися чи ні. Ми з ним часто говорили про це, й мені здається, він мріяв, щоб медичні інновації незабаром стали доступними. За моє дитинство ми тричі відпочивали на морі. Коли мені було 10 років, ми поїхали у Крим. Я збирала мушлі та перевіряла, чи немає там маленьких крабиків, а потім кидала у воду. Тепер усвідомлюю, що три поїздки на море за весь період дитинства це, мабуть, мало. У тата була велика відпустка викладача, але він ніколи не міг працювати тільки в університеті, тому що потрібно було заробляти. А також тому, що пристрасно віддавався справі на різних рівнях і відчував, що може бути корисний і в інших галузях. У нього була купа нескінченних проєктів і консультацій. А ще був залучений у великій кількості не­оплачуваної роботи. Звісно, це велике навантаження. Я пропонувала йому покинути роботу в КПІ як найменш оплачувану й найбільш ресурсовитратну. Але навчання студентів для нього було важливе, адже це можливість передати знання. Тато мріяв, щоб кафедра змінювалася, розвивалась і на це вистачало ресурсів. 1992-го він перший на кафедрі, а можливо, й у КПІ, почав викладати українською. Більшість часу літніх канікул ми проводили з мамою в бабусі в селі на Київщині. В останні роки життя тато частіше приїжджав туди. Допомагав мамі по дому, городу, саду. Здавалося, що ось наближається щасливий період життя, коли батьки будуть більше разом і проводитимуть багато таких теплих днів. Мама мріяла, щоб до нас прилетіли лелеки, й тато змайстрував химерну, як на мене, споруду. Це водночас і винахід, і вигадка. Він встановив високий металевий штир, зверху закріпив металеву сітку і на неї поставив гумове колесо. Конструкцію закріпив міцними дротами, які мали захистити цю високу споруду від вітру. Лелеки туди прилітали, але поки що не оселилися. Тато завжди хотів наблизити мрії через своє бачення і фантазії, навіть якщо це було нереально. Тато завжди хотів наблизити мрії через своє бачення і фантазії Мама каже, що, мабуть, так мало бути, що тато не застав повномасштабного вторгнення ми не знаємо, чи міг би він адаптуватися до теперішньої ситуації. Нині ми не можемо нічого передбачити і протистояти всьому. А він хотів убезпечити нас від таких речей, від яких захистити неможливо. У своїй діяльності батько хотів визначати місця, куди з найбільшою імовірністю влучатимуть блискавки. Зокрема працював над блискавкозахистом четвертого реактора Чорнобильської АЕС. Це цікавий проєкт. Інженери з Франції протягом усього періоду будівництва нового накриття консультувалися з татом з приводу створення проєкту блискавкозахисту. Він тривав шість чи сім років, але з батьком підтримували зв'язок до його смерті. Коли діти виростають, то стають друзями батькам. От ми тільки вийшли на цей рівень спілкування. Ми могли, зустрівшись за чаєм-кавою, поговорити про роботу, стосунки, порадити щось одне одному щодо переживань. Це починали бути взаємини дорослих людей. Шкода, що тато помер до того, як я могла усвідомити багато речей, що їх мені було б цікаво обговорити з ним.

Дванадцять тисяч осіб вийшли на акцію спротиву Нова Каховка це останнє будівництво сталінської епохи. Каховську ГЕС запустили 1954 року. Саме ж місто створювали як етикетку. Воно красиве, зручне, вздовж усього Дніпра паркова зона. У Новій Каховці діяло два великих підприємства. Одне військовий завод "Сокіл", там виготовляли шпигунські буї для океанів. Інше електромашинобудівний завод, на якому виробляли гігантські електродвигуни для шахт діаметром 6 метрів. На обох заводах працювало понад 20 тисяч осіб, і всіх від зварювальників та слюсарів до інженерно-технічного персоналу завезли з Росії. Місцевого населення на роботу не брали. Це зіграло свою роль під час війни. У період мого дитинства в Новій Каховці не було жодної української школи. Це обурювало мого батька. Його звали Станіслав Панасович, а коли до нього зверталися "Афанасьевич", він відповідав: "Ніяких Афанасьєвічей, я Панасович". Мій прапрадід був писар Війська Запорозького, народився в цих краях. Його печатка зберігалася в нашому сімейному архіві. Під час російської окупації я встиг забетонувати всі наші родинні фото й цю печатку. У нашому будинку переважно жила середня ланка керівництва військового заводу. Ми з дружиною суттєво відрізнялися від цього прошарку. Щороку ми садили у дворі 12 дерев, із них половину хтось ламав. До великої війни займався художнім куванням, мав 12 працівників. Вироби нашої кузні часто представляли на виставках. Ніколи не шкодував, що віддав цій справі 22 роки життя. Нині на згадку залишилися лише рекламні буклети із фотографіями. Крім роботи в кузні, моєю духовною потребою завжди була викладацька діяльність. У місцевому училищі я викладав громадянську освіту й захист Вітчизни. Прапрадід був писар Війська Запорозького 24 лютого наша донька мала прилетіти до Києва, щоб обрати весільну сукню. Вона живе в Ірландії, працює в головному Європейському офісі фейсбуку. А 23 лютого Катя телефонує, плаче і кричить: "Мамо, тату, війна!" Ми нічого не можемо второпати миємо вікна, чекаємо сватів із Франції. А о 4-й ранку наступного дня військову частину, що за півтора кілометра від нашого будинку, почали атакувати ракетами. Нашу п'ятиповерхівку трусило. О 6:00 десант російських окупантів був на Каховській ГЕС. А о 8-й ранку на нашій вулиці вже стояли російські танки. Від Нової Каховки до Криму 62 кілометри. Усе видавалося якимось моторошним фільмом: банки, пошта й інші установи працюють, ходять люди, світить сонце, а в нас всюди ворожі танки. Це сюр. Однак саме корінне населення Нової Каховки не скорялося. 6 березня 12 тисяч осіб вийшли на акцію спротиву. Окупанти розпилювали сльозогінний газ, але стріляти бойовими кулями боялися якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б. На жаль, за пів року загарбники вичистили всіх по-проукраїнському налаштованих людей. Добре, що багатьом патріотам вдалося виїхати. Третього дня після початку великої війни сусід Сергій підходить до мене й запитує: "Ну что, Миша, ты снял свою тряпочку желто-блакитную?" Я був шокований. Але нічого дивного немає колись його батько приїхав із Челябінська працювати на військовому заводі. Ось воно й проросло. У березні директорка нашого училища, Олександра Карпенкова, зібрала педраду. У вчительську зайшла разом із ФСБшником і каже: "Это представитель российской власти. С большим удовольствием мы переходим под Российскую Федерацию. У нас начинается новая жизнь". ФСБшник дістає аркуш зі списком усіх працівників училища, де кожному потрібно було поставити підпис, що ми готові співпрацювати з РФ. Неочікувано підіймається наша бухгалтерка, 40-річна мати трьох дітей, завжди стримана, інтелігентна, й каже в тон директорці російською: "Александра Васильевна, я как мать троих детей говорю вам при всех и громко: идите на*уй!" ФСБшник лише хижо примружив очі. Десятеро з нас одразу встали й вийшли разом із бухгалтеркою. Потім мені передали, що директорка сформувала списки бандерівців, і звісно, я також був серед них. Ще б пак, викладач захисту Вітчизни і громадянської освіти автоматично став нациком. Якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б Ближче до літа російські військові почали привозити в Нову Каховку своїх жінок. Якось ішли дві з них і зупинилися якраз біля нашого вікна, а ми жили на першому поверсі. Сидимо з дружиною на кухні, вікно відчинене, а ці росіянки говорять між собою: "Вот, смотри, какая решетка кованая красивая. Квартирка, должно быть, хорошая. Запиши адресочек, надо будет прийти посмотреть". Притому вони нас бачили і ми на них дивилися. Тобто взагалі ніякого сорому немає. Така ментальність. За два місяці після початку великої війни наша донька підняла всіх своїх в Ірландії й почала передавати ліки через Крим. Ящики підписувала "Секондхенд", щоб їх пропускали і ми не мали проблем. Так ми з дружиною організували волонтерську допомогу. До нас зверталися люди з діабетом, нирковою недостатністю, серцевими хворобами. Ми ризикували, адже ліки в окупації як валюта, проте розуміли: хтось має допомагати. Згодом мене вирахували. Якось приїхав на автовокзал, щоб отримати ящики з ліками, а диспетчерка тихо каже: "Про вас запитували ДНРівці. Там уже стоїть їхня машина". Ми з товаришем вирішили розділитися він поїхав машиною, а я чкурнув велосипедом, якраз перед носом чотирьох ДНРівців. Не боявся, адже добре знаю своє рідне місто. З приятелем зустрілися біля мого будинку й почали вивантажувати ящики, аж раптом їде патрульний "Тигр". Що робити? Коробки вже на землі, а ми стоїмо та вдаємо, що весело щось обговорюємо, сміємося, жваво жестикулюємо. Вони проїхали, нічого не запідозрили. За тиждень до нас прибігла знайома з новиною: її подруга й наша сусідка розповіла, що подасть на мене заяву в комендатуру. Мовляв, до нас постійно приходять якісь люди. Так, у під'їзді від очей не сховатись, а я був учасником руху спротиву. Тому через день вирішили виїжджати я з дружиною і 92-річна теща. Взяли лише найнеобхідніші речі й колісне крісло, що його прив'язали на дах машини. Нині не знаємо, що з нашою квартирою. Поставив собі в голові бетонну стіну, щоб не думати про це. Так мені легше. Проїхали 14 блокпостів. Якщо натрапляли на дагестанців, то вони, помітивши колісне крісло й мою тещу, одразу нас пропускали їхній культурі притаманна повага до старих. Коли ж на блокпості стояли росіяни, то обшукували все. Один навіть хотів забрати їжу, яку ми взяли в дорогу. Проте дружина в мене бойова, не побоялася та сказала, як є: "Ми стару матір веземо. Чим маємо її годувати?" Три доби простояли на Василівському блокпості. Перед нами 300 машин, а позаду ще більше. На цій дорозі люди помирали. От оце нам приніс "русский мир". На цьому блокпості були ФСБшники й усіх перевіряли через комп'ютер. Не знав, чи встигли мене занести в базу даних. Переживав, що буде з дружиною і тещею, якщо мене виявлять. Проте обійшлося. На жаль, не всім патріотам вдалося уникнути переслідувань. Нашого друга Анатолія кинули на підвал, мордували там два місяці. Його дружину Тамілу, 60-річну вчительку української мови, теж катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру. Це за те, що вона відмовилася викладати в російській школі. Коли в неї стався серцевий напад, її привезли й кинули під поріг лікарні. Дякувати Богу, вона оклигала, Анатолію теж вдалося вийти з полону, і вони виїхали на Київщину. Катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру Ми ж спершу приїхали до Запоріжжя. Із знайомих там живе лише сестра нашої подруги Тетяна Свісенко. Зателефонували їй, щоб порадила, де можна зупинитися, а вона одразу: "Не переживайте. Приїжджайте до мене, я все повирішую". Так ми безкоштовно півтора року жили у квартирі її доньки. Але, чесно кажучи, життя в Запоріжжі, до того ж на сьомому поверсі, це справжній екстрим. Шахеди й ракети пролітали буквально поряд із балконом. А щоразу спускатися в підвал з неходячою тещею нереально. Тому вирішили шукати притулок у центральних областях. На цьому також наполягали донька з сином. Отож відкрили карту й навмання тицьнули пальцем. Вказали на місто Гайсин. Там ми раніше ніколи не були. У лютому 2024 року поїхав на розвідку сам. Знайшов будиночок без котла й опалення. Наступного дня завітала сусідка Руслана, принесла гарячого супу. Потім інша сусідка Наталя пригостила борщем. І так, доки я облаштовував дім, вони мене годували. Нині ми з дружиною і тещею понад рік живемо в Гайсині. У цьому невеликому містечку нам багато допомогли. Якось до нашого подвір'я під'їжджає машина, виходить молодий чоловік і несе поперед себе велику коробку. Дає її нам, а я запитую: "Хто ви?" Він так скромно відповідає: "Я Тарас". Уже пізніше виявилося, що це директор місцевого молокозаводу Тарас Осадчий. Привіз нам сир, масло, інші продукти. Нині Тарас допомагає мені з матеріалами для благоустрою дому. Згодом відбулася ще одна ключова для мене зустріч із завжди енергійною та ініціативною людиною, директором школи №3 Олександром Бугою. Він запропонував мені роботу вчителем трудового навчання. Пів року я жив в окупації, бачив убитих людей на вулиці й бачив, якими насправді є росіяни. Це продажна і зла нація, що знає лише одне "отнять и разделить". Тому й не вірю в перемир'я. Сподіваюся лише на те, що найближчого часу Російської Федерації в тому вигляді, як вона нині є, не буде.

Нині менше людей прибуває з навчальних центрів У квітні 2014-го поїхав на заробітки у Фінляндію. За кілька місяців зрозумів: треба повертатися додому, бо на Донбасі починалися серйозні заворушення. У кімнаті нас мешкало шість чоловіків. Усі підійшли до роботодавця і сказали: хочемо повернутися раніше. Відпустив без питань. Розрахував і навіть дав грошей зверху. Бо кожен фінн із 1939 року пам'ятає, що таке Росія. Водій, який забирав нас із Фінляндії та віз до Санкт-­Петербурга, говорив: "А що я? Що Вова скаже, те й робитимемо". На початку 2014-го троюрідний брат Сергій був старшим помічником на кораблі Чорноморського флоту. Коли почалася війна, родичі запитували: "Саша стрілятиме в Сергія?" Мама відповіла їм жорстко. З того часу не спілкуємося. Росіян для мене не існує. Для мене це не люди. В АТО потрапив уже тоді, коли фронт стабілізувався, була чітка його лінія. Знали, де стоїть ворог, яка відстань до нього. Не було дронів, сиділи спостерігачі. Працювала виключно артилерія. В 20152017 роках припускав, що ворог накопичить сили й посуне в Україну так, як це сталося 24 лютого 2022-го. Але з 2018 року такі думки відпустили. Пішла рутина. Приїхали в зону АТО, відбули дев'ять місяців, потім три на злагодженні. Скажу більше: навіть 23 лютого 2022-го, перебуваючи в Олешківських пісках на Херсонщині, не вірив у вторгнення. Наступного ранку прокинувся від вибухів. Мешкали в наметах. Біля мене був побратим. Перевертається на ліжку й каже: "Задовбали ті артилеристи, не дають поспати". Подумав, що навчання. Виходжу з намету в туалет. Гортаю соцмережі й очі на лоба. Прийшов командир батальйону й повідомив: "Антонівський міст уже не наш, там закріпився ворог". Вирішили прориватися боєм. Мені довелося робити це на бойовій розвідувально-дозорній машині. Вдалося. Допомогли танкісти 59 бригади. Вдалося зберегти державу, й люди зрозуміли, що таке бути справжніми українцями Сержант зобов'язаний бути фахівцем у спілкуванні. Будь-які моменти, що тривожать бійця, треба обговорювати. Мій принцип: немає проблем, які не можна вирішити. Якщо тобі кажуть: "Не піду, не хочу, не буду" береш і пояснюєш, чому це треба зробити. Почати розмову з віддалених речей, які не мають стосунку до служби. Раніше було більше мотивованих людей. Нинішні остаточно не розуміють, із яким жорстоким ворогом ми маємо справу. Нині менше людей прибуває з навчальних центрів. Більше з тих, хто самовільно залишив частину. Вони професійніші, бо мають військовий досвід.&thіnsр;59 бригада брала людей не просто в піхоту, а враховуючи їхню спеціалізацію. Війна асоціюється з хлопцями, які полягли в Зеленому Гаю на Херсонщині. 89 березня 2022 року. Вони розташовувались у школі, в яку російський літак запустив ракету. Я з бронегрупою перебував в іншому місці. Бачив, як літак заходить у пускову зону. Безсилля ти нічого не можеш зробити. Там були три хлопці, на яких покладав великі надії. На похороні побратима був одного разу. Поїхав, бо відчував провину за його загибель. Я старший бронегрупи. Увечері приїжджаю до пацанів. Бачу: сидять і добре "вечеряють". Покарав відправив на позицію. Усе зробили добре. Чотири доби і дві відбиті атаки ворога. І вже під час виходу "Бодька" повернувся назад, бо на позиції щось забув. Там його накрили. 27 років. Коли прощалися, мама запитала: "Чому ти його не вберіг?" Херсон звільнили в листопаді 2022-го. Тоді був на на­вчаннях у Великій Британії. Так прикро стало історична подія, а я не брав у ній участі. У Британії перебував півтора місяця. Працювали із шотландцями третій розвідувальний батальйон. Підготовка на найвищому рівні: ретельно все планують. Шотландські солдати говорили: "Ми готові воювати за Україну на передовій". Але треба наказ, якого не було. Навіть коли російські ракети залетіли на територію Польщі члена НАТО. 10 років на війні. Хочу, щоб усе закінчилося. Але все одно залишуся в армії. 2016-го після закінчення контракту не продовжив його. Вісім місяців сидів удома й не міг себе знайти. Хочу купити будиночок у Фінляндії Програш у війні це Буча по всій території України. Проблема в тому, що більшість тиловиків думає: "Піду в армію і помру". Це хибна позиція. Треба піти й вижити, допомогти державі та не дати ворогу просунутися далі. На цей момент ми виграємо. Бо вдалося зберегти державу й люди зрозуміли, що таке бути справжніми українцями. Мене змінила не війна, а дружина й донька. Маленька з'явилася на світ 17 травня 2023 року. Відтоді став обережнішим. Свідомий, що можу загинути. Мав розмову з дружиною. Попросив про одне: розумію, що рік-два побуде сама, а далі їй все одно треба жити. "Знайди такого, сказав, щоб не ображав Олександрівну". Не живу одним днем. Маю плани. Хочу купити будиночок у Фінляндії. Невдовзі доньці має виповнитися 2 роки. Хочу взяти відпустку й поїхати відпочити із сім'єю. Пріоритет Шацькі озера. Далі село Черепашинці на Вінниччині. Кажуть, там гарно. Місцевість називають українськими Мальдивами.

На відміну від Аlyоshа, Олена Тополя ніколи не писала російською Недавно вийшло відео на вашу пісню "Каштан". Який її основний меседж? &еnsр;Це українськомовна версія моєї пісні 2012 року. Ідея її переробити виникла ще під час Революції гідності. Сьогодні вона звучить через рок, біль і надію. Це пісня про мрію, яка не зникає навіть під звуками сирен. Це молитва про Україну. Ваш перший серйозний успіх це перемога на міжнародному конкурсі "Ялта 2006". Чим запам'ятався Крим? &еnsр;Тоді було неймовірно спекотно. Я сильно згоріла й рятувала шкіру сметаною. Не знала, що робити, а треба було виступати. У цьому конкурсі брали участь представники з 14 чи 17 країн. Було страшно, бо відчувала велику відповідальність, до того ж співала свою пісню. А ще в мене була хорео­графічна постановка, і я боялася, що не впораюся. А мені лише 20. Коли почула, що заслужила перше місце, відчула: це серйозна перемога. На жаль, розділила першість із хлопцем з Росії. Однак не відчувалося, що Крим не український. У мене й нині так. Коли відчули себе по-справжньому дорослою? &еnsр;Для мене дорослість це мудрість, коли до тебе приходять за порадою. Проте я ще люблю побути дитиною ­побешкетувати, пострибати, побігати. Як співачка дорослішаю щодня, отримуючи новий досвід. Навіть свої старі пісні нині зовсім по-іншому відчуваю. Багато текстів з'являється миттєво. Я не вмію писати спеціально. Записую потік думок, а згодом починаю їх переосмислювати. Іноді такі пісні по-новому відкриваються за кілька років. Чому відбулася трансформація з Аlyоshа до Олени Тополі? &еnsр;Це планувалося давно, ще з початком війни 2014 року. Через сценічне ім'я дехто вважав мене російською співачкою. По-перше, хочу підкреслити, що я в Росії ніколи концертів не давала. Так, колись мене запрошували на декілька подій, де я не співала. По-друге, в паспорті я Олена Тополя і мені вже не треба ніяких шор. Я вибрала свій шлях співаю рок і повертаюся сама до себе. До речі, суттєва відмінність не тільки в зміні сценічного імені, але й у тому, що Олена Тополя ніколи не писала російською. Не відчувалося, що Крим не український Як познайомилися з чоловіком Тарасом Тополею? &еnsр;Перше поверхове знайомство відбулося у продюсерському центрі Саtарult Мusіс, із яким підписала контракт 2009 року. Потім ми запрошували Тараса знятись у кліпі, але він приїхав наприкінці знімання. А вже після мого повернення з Євробачення попросив виступити на дні заснування селища Славсько (до 2023 року Славське. Країна). У Карпатах ми роззнайомилися, я придивилася до Тараса. Наші світосприйняття перепліталися. Зрозуміла, що не хотілось би втратити такого друга. Тарас пішов добровольцем у територіальну оборону. Як сприйняли це рішення? &еnsр;Я його підтримала, тому що на його місці зробила б так само. Та оскільки в нас малі діти, треба було швидко реагувати. Хоча я не хотіла залишати країну. Думала, може, ми на Заході України перечекаємо й потім повернемося додому. Але, щоб уберегти дітей від війни, ви поїхали у США до рідних? &еnsр;Ми поїхали у Штати, бо саме там живе мама Тараса. Це єдина причина. Ми були там рік і вісім місяців. Спочатку два тижні були на Заході України, де нас прийняла наша няня, потім іще тиждень у Варшаві, доки робили тести на коронавірус. А 13 березня полетіли в Америку. Який був період у США? &еnsр;Складний. Було важко жити не вдома, не з Тарасом, не в рідній країні. Було відчуття, ніби ти в комп'ютерній грі, яка зависла. Наче й життя триває, діти навчаються у школі, ти займаєшся з ними, допомагаєш виконувати завдання з української і американської шкіл, маєш благодійні виступи, щоб заробити щось для ЗСУ, але насправді все, немов у вакуумі, як у чорній дірі. Плюс ти відкриваєш новини і зриває дах. Здається, всередині мене все згоріло, ніби була ­величезна пожежа. Через стреси я почала стрімко втрачати вагу, хоч їла торти й іншу калорійну їжу. Коли повернулася з Америки, важила 41 кілограм. Потім мала відродитися заново, як у фізичному плані, так і в душевному. Це відродження починається з голови, коли психологічно себе підтягуєш, потім серце дозволяє, каже: "Все, можна дихати нормально". А тоді тіло починає реагувати й набирати вагу. Тепер я важу 53, але хочу більше м'язів. Обов'язково займаюся з тренером, враховуючи, що в моєму животі встановлено спеціальну сітку. Під час третьої вагітності сильно розійшлися прямі м'язи живота, був стовідсотковий діастаз. Сітку поставили торік, коли на УЗД сказали, що внутрішні органи прикриває лише шкіра. Вирішила, що піду на цю операцію. Після неї залишився великий шрам, тому що я лише півтора місяця носила корсет, а далі повернулася до свого активного життя танцювала, стрибала. Коли приїхала з Америки, важила сорок один кілограм Ви самі впоралися з вигорянням чи зверталися до фахівців? &еnsр;Сама. Адже неможливо навіть ні з ким поговорити про те, що відчуваєш. У мене були спроби, але зазвичай людина проходить це тільки наодинці з собою, і в кожного цей шлях різний. Щодо волонтерської діяльності. Які труднощі були? Що відкрили для себе? &еnsр;На жаль, волонтерська діяльність почалася не з самого початку повномасштабного вторгнення. Хоча я давала благодійні концерти ще з 2014-го. Але серйозні збори почалися, коли я з дітьми вже була в Америці. Брала участь у турах, де українські артисти збирали великі зали, виставляли лоти на благодійні аукціони. Зі свого боку могла поїхати на виступи, але надовго не залишала дітей із бабусею. Також організовувала з подружками концерти у Філадельфії, де ми збирали кошти на прилади нічного бачення. Українці, які вже давно живуть у США, суттєво допомагали. Ми неймовірна нація, об'єднана, сильна. Люди інших національностей, які на початку великої війни виходили на протести, відправляли на підтримку України великі кошти, нині трохи втомилися. Я це розумію, бо війна триває не в їхніх країнах. До того ж вони стежать за новинами й бачать, що ті, хто мають відреагувати максимально чітко й резонансно, обирають іншу сторону, і це велика печаль для нас. Яке було ваше повернення в Україну? Як діти реагують на сигнали повітряної тривоги, чи не бояться? &еnsр;Готувала їх до цього. У США ми ставили аудіо й мали декілька репетицій, щоб вони одразу орієнтувалися на звук і могли максимально швидко зібратися. Марійка найперша хапає подушечку, вдягається, взувається і вже може бігти в укриття. Навіть коли вибухи десь недалеко, а таке часто, діти орієнтуються на нашу з Тарасом поведінку. Вони чекали повернення додому. В Америці постійно спостерігали два моїх перманентних стани маму, яка або плаче, або взагалі ніяка. А вдома я усміхаюся. Навіть більше коли повернулася в Україну, через певний час зловила себе на тому, що сміюся. Помітили якісь зміни в суспільстві після повернення? &еnsр;Передусім зміни щодо мови. Коли я вийшла в наш парк, помітила багато людей, які переїхали зі сходу країни. Вони нас упізнають, підходять і намагаються розмовляти українською. Я кажу: "Нічого, разом усе здолаємо". 2014-го я починала із себе. Для мене це важливо, адже несу велику відповідальність як українка, людина, артистка. Упродовж усієї історії України люди йшли на смерть за свою націю, мову, право відстоювати своє. Мені соромно, що вже в дорослому віці деякі імена чула вперше. На жаль. Ти народився на цій землі, то поважай її, природу, яка тобі так багато дає просто так, своїх героїв, завдяки яким ти живий, поважай інших і особистий простір. Як пережили розлуку з чоловіком тривалістю рік і вісім місяців? І як долаєте критичні моменти в подружньому житті? &еnsр;Як і всі інші через любов і прийняття. Є бажання бути разом, є почуття. Серце не підкорюється розуму, воно кричить голосніше. Серце це голос правди в тобі, який неможливо з чимось переплутати. Так, пережити тривалу розлуку складно навіть фізично, але є інтернет. Як розділяєте сімейні обов'язки? &еnsр;У нас немає якогось розподілу обов'язків, і ніколи не було. Іноді мені було простіше щось самій зробити, ніж просити й бачити, що все залишається на місці. Нині на деякі речі стало все одно. Коли комусь це впаде в очі, то хай бере й робить. Тобі треба візьми й помий посуд, тобі треба помий підлогу, тобі треба поскладай, тобі треба піди й купи продукти. Так само щодо себе мені треба, я пішла і зробила. Тільки коли ми хворіємо або ж не встигаємо, можемо попросити одне одного про щось. І це нормально. Як виховуєте дітей? &еnsр;Величезне значення має максимальний прояв батьківської любові, піклування й підтримки. У цьому ніколи не обманеш дитину. Дитина завжди відчуває щирість і все, що транслюють батьки, навіть коли вони мовчать. На цьому в нас будується спілкування. Звісно, іноді діти дослухаються до нас із Тарасом, деколи ні. Але вони найкращі у світі. Марія дівчинка з характером. Проте я вмію боротися з її вибриками. Кажу: "Хоч би що ти зараз робила, хоч катайся по підлозі, я все одно тебе люблю". І вона це знає, підходить і говорить: "Мамо, вибач. Я не буду так поводитися". Це все досвід, якого не було спочатку, особливо з Ромою, первістком. Він моє кохане дитятко, на ньому вчилася бути мамою. Було складно, адже це новий світ. Маєш піклуватися про дитину попри сильну фізичну та психологічну втому. Малюк забирає всю материнську увагу, і це важко, коли не можеш займатися улюбленою справою. А крім того, що ти постійно з немовлям, треба встигати поприбирати, приготувати, попрати, попрасувати, погуляти з дитиною і себе не забути. Та хай там як, материнство це величезне щастя. Воно будується на любові, й коли жінка це розуміє, то їй стає легше, вона перестає втрачати сили, а навпаки заряджається. Чи вірите в дива? &еnsр;Можу назвати дивом багато речей і ситуацій. Якось написала текст пісні "Одной ночи мало". Попросила Бориса Кукобу за нагоди подумати над музикою. І ось він написав музику, пісня вийшла пристрасна, в циганському стилі. Коли записували демо-версію, у студію прийшла Наталка Могилевська. Каже: "Я хочу цю пісню. Дайте мені її. Продайте". Погодилася, тільки сказала, що маю її закінчити. Хотіла зробити куплет циганською. Щоб розібратися з вимовою, звернулася до матері музиканта Василя Котлярова Наталі. Вона не лише циганка, але й філологиня. Домовилися про зустріч у ресторані "Сатурн" нині "Прага". Прийшла з подружкою, а Наталя з чоловіком літнього віку, представила його Пітером. Ми поспілкувалися, я дізналася, як правильно читати куплет. Раптом мені захотілося заспівати. З 15 років моєю улюбленою піснею була Whаt lоvе саn bе гурту Кіngdоm Соmе. Саме її і виконала. Повертаюся за столик і бачу, що Пітер свариться з Наталею. Мовляв, це вона попросила мене цю пісню заспівати. Наталя ж не може зрозуміти, чому він на неї напав. Тоді Пітер дивиться на мене й каже: "Я цю пісню написав". Ну, думаю, чолов'яга з глузду з'їхав. А він обурений, аж почервонів, каже: "Не віриш мені? Зараз доведу". Попросив свого водія привезти документи на авторські права, де написано: гурт Кіngdоm Соmе, текст "Whаt lоvе саn bе", автор Пітер Чекалюк, текст продано 15 квітня 1977 року, і підписи. Уся робота над неймовірними піснями, на жаль, не дала результатів Потім ми з Пітером, який виявився американцем українського походження, записали цілий альбом А Wоrld Оutsіdе Yоur Dооr, який вийшов у США 2010 року під псевдонімом Аlyоshа. Тоді ж в Україні я підписала контракт із Саtарult Мusіс, і вони лагідно натиснули, щоб я пішла на відбір Євробачення, хоч не планувала це робити. По-перше, це було зарано для мене. По-друге, участь у Євробаченні перебила мою присутність у США. Альбом вийшов без промо-­виступів, і вся робота над неймовірними піснями, на жаль, не дала результатів. Після повернення з Євробачення всі мої плани зруйнувалися, довелося працювати у форматі попси за тогочасними потребами аудиторії. Нині, коли маю досвід роботи з різними продюсерами, вирішила, що час робити те, що хочу. Я повернулася до себе справжньої. У мене є купа прекрасних англомовних і українських пісень у рок-стилі. Хочу їх реалізовувати. Як вдається тримати баланс між музичною кар'єрою, материнством і особистим життям? &еnsр;Не можна давати собі розслабитися. Я хочу бути впевненою, хочу собі подобатися. Для цього маю працювати над собою, розвиватися, бути розумною. Треба робити щось, щоб перевершувати себе вчорашню. Хочу показати дітям, що потрібно йти до своєї мети. Адже життя без цілей це зупинка. Звісно, буде постійно кудись кидати то вгору, то вниз. Треба це усвідомлювати й розуміти: такий графік життя. Тому маємо з гордістю виходити з будь-якої ситуації. Хоч які перешкоди трапилися на шляху, стереотипи не повинні нами керувати. У кожного є власний досвід, почуття й розуміння. Не варто жити чужими думками. Виявляйте себе, не бійтеся бути інакшими це чудово бути не таким, як усі. Немає жодних стандартів. Усесвіт величезний, багатогранний, прекрасний і сповнений загадок. Не сприймайте його лише через призму того, що вам накинули.

Шеврон наклеєно на обкладинку документа, що належить 38-річному Юрієві Мельнику. Він командир другого батальйону безпілотних літальних апаратів 59 окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем. На шевроні напис Веаrd. У перекладі з англійської борода &еnsр;Я став добровольцем у лютому 2022 року. Був єдиним, хто прийшов до підрозділу з бородою. Уже потім побратими почали свої відрощувати, розповідає боєць. Коли зайшли взводом у 59 бригаду, позивний писав латинськими літерами, бо слово "борода" чути було звідусіль. Наклеїв його собі на емблему. А форма шеврона новоствореного батальйону шестикутник, що вказує на належність до Сил безпілотних систем. У верхній частині стилізована галочка, яка на військових картах позначає пускові майданчики БпЛА. Всередині горизонтальні лінії. Вони символізують небо. Разом ці елементи формують образ безпілотника в повітрі. На нинішній посаді Юрій Мельник перебуває два місяці. До того був командиром піхотного батальйону, пройшов усі ланки бойового офіцера. Найбільш пам'ятний бій відбувся в Первомайському на Донеччині в грудні 2022-го. &еnsр;Виконував обов'язки командира роти. Ворог вклинився в міжпозиційний простір. Узяв у кільце кілька наших позицій. Набої закінчувалися. Потрібно було ухвалювати рішення. Перебуваючи на командному пункті, передав керування ротою. Надів спорядження і з двома побратимами пішов розривати кільце. Мали інформацію, що по ворогу відпрацювали скидами. Усі окупанти там двохсоті. Треба тільки пройти, законтролити і хлопці можуть виходити. Дістаюся позиції. Нове повідомлення: противник живий. Треба заходити й зачищати. Завдали уражень загороджувальним та відвертальним вогнем. Вирішив іти першим. Побратими позаду. У руках тримав гранату зі знятою чекою. Кидок граната не розривається. По нас миттєво відкривають вогонь. Робимо кілька кроків назад. Не в посадку в поле. Залягаємо в невелику яму, відстрілюємося. У голові крутиться думка: "Невже це все кінець? Це чисте поле. У них є кулеметник. Він нас бачить". Одразу проганяю з голови безвихідь. Чую від побратимів: "Командире, роби щось". Наказую: "Накрийте мене шквальним вогнем". Викликаю по рації наших на позиції. Наказую "Шквальний вогонь із різних секторів" і віддаю команду зигзагами зробити відкат. Маневр виконали успішно ми в укритті. Юрій Мельник родом із Хмельниччини. Має десятирічну доньку. &еnsр;Дуже сумує за татом. Коли випадає вільний час, граю з нею онлайн у шахи. Багато спілкуємося телефоном це те, що єднає нас попри війну та відстань.